Читати книгу - "Друзі зі змієносця"

Так ми у спільній боротьбі з негодою прожили цілий тиждень. Був то сумний час, повний клопотів, що переривалися лише коротким сном.

Хмари, однак, усе ж розвіялися, й на небі знову з’явилися обидва сонця. Ми вітали їх веселим танком у мокрій траві. Сам того не усвідомлюючи, я все більше став переймати від приятелів їхню дитячу поведінку. А вони, навпаки, намагалися наслідувати мене, так що доходило до комічних ситуацій.

На краю маленької галявки, неподалік від мого житла, росли два високі дерева, віддалені одне від одного менш ніж на метр. Обидві крони утворювали єдине сплетіння гілок, мовби велетні обнялися.

Стовбури обох дерев стали основою для майбутнього житла Франтика й Марженки. Приблизно в двох метрах над землею я з’єднав їх товстою гілкою, яка перетворилася на гребінь даху. Обабіч примоцував ще по дві гілки, впер їх у землю й закріпив кілочками. Так вийшов каркас хижі - власне, дах, спертий на стовбури дерев. Заповнивши його гіллям і переплівши ліанами, я накрив хижу товстим гладким листям, котре також убезпечив від вітру ліанами. Подібним чином виготовив і обидві бічні стіни. Пройму між стовбурами дещо зменшив і залишив як ухід до житла.

Друзі дуже уважно спостерігали за моїми діями. Нарешті Франтик підвівся й помалу почав підносити мені будівельні матеріали, але Марженка заходилася стрибати навколо й ніби в зачудуванні поглядала то на мої руки, то на зростаючу будівлю. Від її вигляду мене щоразу розбирав сміх.

Марженчина цікавість до моєї праці повернула мені добрий настрій і якусь горду самовпевненість розумної творчої істоти. Я почав співати. До запаморочення мугикав улюблену змолоду пісню. «Трам-там-там та-ра-ра-ра», - заспівав стиха старий, і обличчя його на мить проясніло.

- Як тільки я вистелив хатину сухою травою, Франтик із Марженкою з радісним писком залізли в неї й відразу ж прикинулися, що сплять. Полишивши їх бавитися, я й собі вклався спочивати. Був такий утомлений, що відразу заснув.

Уранці мене розбудив підозрілий тріск у пралісі.

«Друзі ще сплять, а наближається якась небезпека, можливо, ящір», - майнула в мене думка. Схопившись, я здерся драбинкою й відхилив ляду.

У кроні дерева знову затріщало. Я зачудовано витріщив очі. Франтик саме намагався відламати там товсту галузку. Коди це йому, нарешті, вдалося, скинув її на землю, розпростав руки й доладною спіраллю спланерував униз. Уперше в мене на очах він використав свої перетинчасті крила.

Ухопивши гілляку, самчик із зусиллям потягнув її на узлісся. Там на мене чекала ще більша несподіванка: Марженка закріплювала між двома стовбурами товсту гілку, як це вчора робив я. Працювала вона досить вправно, хоч деякі рухи мусила повторювати кілька разів.

Франтик припер гілку до дерева й пішов подивитися на хижу, збудовану мною вчора. Затим повернувся й перетворив гілку на опорний трамок даху.

Ми помінялися ролями: тепер я з подивом спостерігав, як Франтик із Марженкою будували хижу, подібну до зведеної мною. Й мушу зізнатися, що все у них спочатку йшло гаразд. Я був уражений кмітливістю своїх друзів.

Каркас із гілок вони зробили чудово. Однак, коли почали переплітати гілля ліанами, зіткнулися з великими проблемами.

Після кількох марних спроб друзі так заплуталися в ліанах, що ледве могли рухатися.

Я поспішив їм на допомогу. Вони радісно замахали вільними руками, а Марженка пильно подивилася мені в очі. Нараз із її горла почулося: «Трам-там-там та-ра-ра-ра» - власне «Фі-фі-фі фі-фі-фі- фі», бо ж не співала, а пищала.

Я був збентежений, але врешті збагнув, що вона хотіла сказати тією мелодією. Мою пісню кмітлива істота пов’язувала зі спорудженням хати й просила допомоги.

Я взяв ліану й повільно проплів її між гілками, щоби друзі зрозуміли принцип. Вони зараз же старанно спробували й, кілька разів ще заплутавшись, мов у сітці, таки навчилися цього. Робота їм страшенно сподобалася. Дах і бічні стіни хатини вони проплели так густо, що не лишилося жодної шпарки. Я був дуже втішений цим.

- Із часом так їх вимуштрую, що самому не доведеться й пальцем кивнути. Все робитимуть за мене, - мовив сам до себе.

Наступної ночі вони побудували ще одну хижу.

Потім ще й ще. Їх годі було зупинити. За десять днів галявина нагадувала село. Кінець будівельного запалу настав лише через брак вільних дерев на узліссі.

Франтик із Марженкою довго змінювали житла, аж поки остаточно не поселилися в хижі, яку я збудував найперше. Із ввічливості.

Після сильної бурі, що прокотилася через праліс і повивертала з корінням чимало дерев на своєму шляху, я знову згадав про човен, повислий у сплетінні гілок.

Нога вже загоїлася настільки, що я міг вільно ходити, проте лазити по деревах ще не зважувався. Тому спробував пояснити Франтикові, як виглядає й де знаходиться човен, та примусити принести його.

Франтик повторював усі мої рухи, й Марженка також старанно долучилася до цього, але жоден із них не розумів мене. Безнадійно махнувши рукою, я покинув подальші спроби.

«Пізніше подбаю про це сам», - утішав себе.

Одного дня я помітив у Франтика й Марженки ознаки дивного неспокою. Погода була гарна, буря не загрожувала, а праліс у безвітрі дихав так тихо, що навіть листя не шелестіло. Марно я дошукувався причин тривоги, що все наростала.

Друзі полишили хижу