Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

— А якщо в діда Мирона від нашого натуралізму інфаркт станеться? — спохмурніла дівчинка. — Серце зупиниться, приміром? Що ми тоді будемо робити?

— Та не станеться нічого, — Семко, відчувши в голосі подруги вже не просто тривогу, а справжнісінький переляк, поквапився її підбадьорити. — Старий сам сказав, що це не вперше. Що до нього вже хтось приходив. Чи щось… Тому геть передчасну паніку, Ді. Краще поміркуймо, з чого будемо майструвати нашого духа.

— Не вірю, — Діанка похитала головою. — Не можу повірити, що не просто слухаю всю вашу маячню, а ще й беру участь у справжнісінькій кримінальщині.

— Припини, Ді, — засміявся Миколка. — Яка ж це кримінальщина? Це відтворення… ні, відновлення! Так, відновлення справедливості. А опудало… тобто привид… можна зробити з купи ганчір’я і білого простирадла. А його голову — з серветок. Яку «Карлсоні» Астрід Ліндгрен…

— Хороша ідея, — похвалив Семко. — Давайте так: завтра після школи зносимо на «форпост» у лісі всі придатні для привида матеріали — хто що знайде. Ганчір’я, фарби, дошки, дроти… До вечора сконструюємо це страхіття, а ближче до ночі підемо лякати нашу жертву. Діані, зважаючи на її упереджене ставлення, можна не приходити…

— Ще чого! — вперла руки в боки дівчинка. — І не сподівайтеся — прийду! Треба ж комусь контролювати вашу самодіяльність…

Наступного дня після уроків Команда розсипом кинулася по домівках, аби швиденько пообідати і потім з чистою совістю взятися до справи. Не поспішала хіба Діана, котра вважала, що затія хлопців — чистісінької води дурня, яка добром не закінчиться. Тому, перш ніж зазирнути на «форпост», дівчинка навіть встигла зробити всі домашні завдання, і лише після цього вирушила до друзів, твердо збираючись усе ж переконати їх у безглуздості плану. Та всі слова повилітали з голови, коли, видершись по драбині на дерево, вона лицем до лиця зіткнулася зі справжнім страховиськом.

Хлопці добре попрацювали — в них вийшло опудало, від якого волосся направду ставало дибки. На середину хрестовини з двох палиць вони намотали ганчір’я, що мало символізувати тулуб, прикрили все це драним білим простирадлом, а зверху насадили голову, яка була нічим іншим, як великим круглим червоним плафоном від люстри. До нього були приліплені дві половинки розпиляної навпіл кульки для настільного тенісу (це пара вирячених білих очей), а також пластмасові «вампірські» ікла — не інакше як їх пожертвував Семко, котрий свого часу дуже набридав однокласникам демонструванням цих «зубів Дракули». Все це разом справляло таке моторошне враження, що не злякатися було просто неможливо.

Від несподіванки Діана аж верескнула, на що Семко з Миколкою відреагували заливистим реготом. Данилко не засміявся, лише ніяково всміхнувся.

— Вибач, Ді, ми не збиралися тебе лякати, — дещо винувато знизав плечима він.

— Принаймні, ми бачимо, що наша «Матінка» діє, — Семко радісно поплескав рукотворне страховисько по щоці.

— Боже милостивий, та в діда Мирона точно серцевий напад станеться! А то й два одразу! — Діана перевела подих. «Матінка»? Що це за дурне ім’я?

— Ти хіба не читала книжок про Карлсона? — щиро здивувався Миколка. — Там описане таке ж опудало, котре й називалося «Матінкою». У книзі, до речі, воно спрацювало проти грабіжників просто чудово. А тепер оціни ось це, — хлопчик смикнув щось на спині рукотворного створіння, і з надр страховиська залунав розкотистий зловісний регіт. Діана пополотніла.

— А це ще що таке?

Семко теж реготав, спостерігаючи за її реакцією — так, що аж навпіл зігнувся. Миколка увесь сяяв, пишаючись своїм творінням.

— Це я витяг з однієї ляльки, котра в нас на горищі завалялася. Я її в дитинстві дуже боявся. Ну а тепер хоч якась користь із тієї іграшки буде.

— Буде, це точно, — кивнула вражена Діана. — Ви бідолаху точно в могилу заженете! Побачити таке вночі! На цвинтарі!

— Спокійно, тільки спокійно! — виголосив Семко, відсміявшись. — Ми не будемо перегинати палицю. А ти, Ді, недооцінюєш дядька Мирона — нервова система в нього міцніша, ніж ти думаєш. Тільки з такими нервами можна все життя жити на краю кладовища.

— Еге ж, а ще — досить успішно відбиватися від зазіхань когось невидимого на книгу, яку, до речі, його татусь поцупив! — мстиво докинув Миколка. — І вбив через це людину, ось!

Діанка якусь мить подумала.

— Діти за батьків не відповідають. А якщо дід Мирон узагалі не знає, що ця книга крадена?

— Незнання не звільняє од відповідальності. Ми йому розкажемо. Потім, — пхикнув Миколка, для якого в цій справі, здавалося, взагалі не існувало жодних проблем — принаймні етичних. Ді зітхнула, обмінявшись поглядом із Данилком, — наразі він був єдиним її союзником, бо хоча також брав активну участь у виготовленні привиду, але поводився більш розважливо, на відміну від Миколки та Семка. Мабуть, також потай співчував старому самотньому сторожеві.

— А тепер, — жодним чином не зважаючи на Діанчині душевні муки, проголосив Семко, — мусимо доправити «Матінку» до дідового подвір’я. Там ми влаштуємо невеличку виставу. Бенефіс. Я впевнений, що все подіє, як слід. Тільки треба дочекатися темряви.