Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

Але кому захочеться псувати такими спогадами найбільше свято повоєнних років? Захват з приводу цього пароплава, доправленого з Адріатики через Альпи, не залишав місця для сумнівів. Дунайські верфі, що будували озерно-річкові судна, давно демонтували й вивезли, а ті, що були зруйновані, так і лежали в руїнах невідбудованими. Жодна з верфей рівнини не змогла б забезпечити Моорське озеро настільки великим пароплавом.

«Спляча грекиня», колісний пароплав, який красувався на довоєнних листівках як символ озерного краю, згорів у ніч моорського бомбардування під градом палаючих уламків, серед лісу водяних фонтанів, і відтоді лежав під віялом з водоростей та мулу в зеленій глибині коло причалу, добре помітний у штиль при спокійній воді.

Тривалий час моорський секретар наполегливо, але марно просив нове судно. Копії прохань та відмов складали не багато не мало дві папки в його канцелярії. І хоча врешті-решт матеріал для розв'язання корабельного питання знайшовся просто-таки під боком, у тому місці, яке заплямувало історію Моору як жодне інше: у приозерній каменоломні.

Одна з адріатичних страхових компаній, маючи бажання відновити колишню пишність своєї контори у Трієсті, стала досліджувати походження розколотих облицювальних плит і в результаті встановила, що вони привезені з батьківщини Берінга. Такий граніт, темно-зелена корінна порода, добувався лише у двох кар'єрах планети Земля. Перший, більший, був розташований біля атлантичного узбережжя Бразилії, другий — на Моорському озері.

Після довгого листування і докладних переговорів регіональне командування дозволило доставку на Адріатику зеленого граніту — звідти й повз тепер до Моору цей пароплав, основна частина виторгуваної компенсації.

Пароплав у горах схвилював усю округу, і не тільки тому, що подолав альпійські перевали; справжньою сенсацією було інше: він пройшов крізь рогатки торгівельних обмежень, що набагато складніше, і тепер через огорожі з колючого дроту, під дулами автоматів прямував до озера. От у народі й спалахнула зненацька надія, що велика свобода Середземноморського узбережжя і квітуче багатство Півдня — і навіть Америка! — можливо, все-таки ближче, ніж це дозволяють думати здичавілість моорського краю, руїни, мертві залізничні насипи і спорожнілі, зупинені фабрики.

Села у своїх очікуваннях почали мріяти.

Серед шуму своїх духових оркестрів вони мріяли про вишукану красу Італії, про палаци й пальмові алеї, про невичерпні універсальні магазини Америки та далекі бездефіцитні краї, де після війни все тільки росло, розвивалося й ставало ще кращим. Цього сніжного ранку у розмовах тих, хто чекав, не інакше як постали в яскравих фарбах сподівання останніх років — сподівання, в яких майбутнє уявлялось у сяйві свободи й розкоші.

Цей пароплав, який до болю повільно підповзав до Моору слідом за допотопним військовим тягачем, за кіньми та яремними волами, був виміняний на дев'ять підвод каменю і все ж коштував набагато більше… Звісно, він не дуже-то й великий, звичайний старий прогулянковий пароплав, який і в кращі свої дні возив з рієкської гавані до скелястих островів затоки Кварнер не більше трьох сотень пасажирів. Не було в ньому і якоїсь особливої краси, жодного порівняння з тим легендарним латунним блиском «Сплячої грекині», до якої й досі на роковини її загибелі наввипередки пірнали, щоб прикрасити затягнутий мулом остов букетами квітів та вимпелами. Той з пірнальників, хто першим вискакував на поверхню зі шматком зогнилих торішніх прикрас, отримував як призу право на поїздку до Відня або до ще більш віддалених та екзотичних окупаційних зон — до Гамбурга, Дрездена або Нюрнберга.

Усі довгі роки зубожіння, коли спалена «Спляча грекиня» лежала в глибинах, озеро тримало на своїх хвилях хіба що торпедні катери армійських маневрів та дерев'яні плоскодонки рибалок, котрі вдень коптили в глиняних печах свій улов і розвішували сіті на прибережних луках. З вікон Ґранд-готелю ріс дикий овес і трава, а обвалений дах концертного павільйону прикривав хаос розбитих стільців та парасоль від сонця, полотно яких давно зітліло.

Ні, це не був якийсь особливо солідний корабель, але однак найбільший з тих, які доводилося бачити повоєнному сільському поколінню, адже про блиск світу молодь знала переважно з чужомовних журналів, які користувалися на чорному ринкові значно більшим попитом, ніж цитрусові та кава.

Це був чудовий корабель. Гігант, таємничий океанський монстр! чий безцінний фрахт зміцнював надію, що тепер усе можливо, як це й було до війни.

У сніговій тиші гуркіт удару був чутним аж у кузні. Берінг зі своїм конем, довгогривим битюком, саме підтягнув волоком до майстерні важке, вагою мало не в тонну, зубчасте колесо кам'яного млина і вже почав було відпрягати тварину, коли цей гуркіт докотився з берега, розбився об стіни садиби й затих. Тільки дзвін скла тривав на мить довше — лунке подзенькування дощу з уламків.

Зляканий кінь різко підвів голову й відважив своєму господареві дуже несподіваного стусана — не встоявши на ногах, Берінг перелетів через зубчасте колесо й гепнувся додолу, у перемішане зі снігом болото на подвір'ї. Без жодного слова лайки через цей прикрий випадок, так само стискаючи в одній руці кінський мундштук і налобник, а другою тримаючись за забитий бік, він пошкутильгав до воріт.

Безлюдна набережна пролягала глибоко внизу; розорана корабельним транспортом, витолочена ногами роззяв, вона була лише темною рискою між зимовою сушею і свинцево-сірими водами озера. Ця дорога йшла уздовж названої іменем Стелламура каштанової алеї — її суцвіття перетворилися на сніжні кулаки, — перетинала шурхотливий очеретяний півострів, потім круто