Читати книгу - ""Панургове стадо""

— Ніяких «але», Доллі! Невже ти відмовишся допомогти нам?

— А хіба я це сказала, Андрію? Ні, я хочу жити трудовим і корисним для суспільства життям, що ґрунтується на повазі до праці ближнього. Але ось що я хотіла сказати. Тато тоді ж додав, що після такого бунту мавпи вже назавжди перестають коритися. Коли вони раз напали на людину, то знову перетворюються в диких звірів, особливо небезпечних для людей. І ніяка нова дресировка вже не допоможе.

— Тим краще, Доллі! Значить, уся ця бісова машинка буде зламана раз і назавжди! Можливо, це витверезить і твого батька. Ми повеземо тоді його в Радянський Союз. Там його геніальний мозок більш потрібний, ніж тут. Доллі, узнай цей спосіб і скажи нам!..

Їх було двоє, здорових, плечистих молодців, які зустрілися в курильній кімнаті наглядачів.

— А-а, всевеселому війську Донському привіт! — вигукнув пустотливо один.

— Щирій, рідній матері Кубані шана! — пробасив у відповідь другий.

— Як живете, осавуле?

— Як бачите, хорунжий!

— Бачу, бачу! — сказав хорунжий, оглядаючи незвичайний костюм осавула: шкіряні ковбойські штани, куртку з ще товстішої шкіри-бурака, схожу на лати ландскнехта, і головний убір щось середнє між шоломом водолаза і сітчастою маскою фехтувальника. Такий самий костюм був і на хорунжому. В руках вони тримали довгі батоги, схожі на циркові шембар’єри, але з шкіри бегемота і з свинцевими пластинками на кінцях. У довгих кобурах на поясах теліпалися автоматичні крупнокаліберні кольти.

— Бачу, бачу, — повторив хорунжий, хитаючи головою. — Діло наше яман! А-а, лейбгвардії кінному! — вигукнув він, побачивши третього наглядача, який увійшов у курильню. — Ну, як справи, князю?

— Як завжди! — відповів кінногвардієць, кидаючи на лаву шкіряні краги, батіг і відкидаючи дротяну маску. — Почуваю себе чудово, як ведмідь на бороні!

— Ось іде лейтенант Громико, — сказав хорунжий. — Як завжди, забинтований. Знову йому влетіло від підлеглих.

— О, лейтенант Громико піде далеко! — промовив князь. — Він так жорстоко б’є їх.

— Піде далеко, — погодився осавул, — якщо йому раніше якась енергійна горила не зверне голови.

Ввійшов шкутильгаючи моряк і, тихо застогнавши, сів на лаву.

— Послухайте, любий, — звернувся до нього князь. — Ви дуже жорстоко поводитеся з тваринами. Це…

— Що це? — грубо перебив його лейтенант. — Може, ви вчитимете мене, як поводитись з цими довгорукими, довгозубими дияволами?

Князь рвучко повернувся, але нічого не сказав. Його увагу привернув глухий рев, який пролунав десь близько за стіною.

— Ось вони… звірюки! — похмуро промовив Громико.

Шум, рев за стіною посилювались, а потім почувся різкий зойк.

— Комусь попало! — пересмикнув плечима хорунжий.

— Власне, комусь, — додав похмуро лейтенант, — або мавпі, або людині!

— Тікати, тікати треба звідси, — схопився князь за голову, — а то я збожеволію!

— Та ви не втечете, — сказав осавул Дзюба, який дивився у вікно, — а ось той молодчик скоро втече. Я говорю про капітана Араканцева. Он він іде по двору з дочкою полковника Батьянова.

— Цей втече! — впевнено підтвердив моряк. — Цей підозрілий тип твердо тримає курс на ост! І чого ради він сюди приперся? Він же сьогодні вільний?

— Тихше, — сказав хорунжий, заглядаючи у прочинені двері. — Вони сюди піднімаються.

Араканцев пропустив Доллі вперед, а потім і сам ступив на поріг курильні.

— Панове, — сухо промовив він, — Долина Григорівна хоче подивитися на сьогоднішнє свято, а заодно і на роботу звірів. Я хочу провести її на верхню галерею. Звідти все видно, і там зовсім безпечно.

Ніхто не відповів, тільки осавул мовчки посторонився, звільняючи двері на верхню галерею. Коли ж Араканцев і Доллі зникли за дверима, він, злорадно посміхаючись, засунув засув.

— Нехай постукають! Бач, наче в театр прийшли!.. Цей Араканцев взагалі веде якусь дивну гру, — злобно хвилюючись, заговорив Громико. — Ну, скажіть, ради чого він влаштувався мавпячим наглядачем? Ми — діло десяте! Німці не пішли, по-перше, тому, що бояться мавп, а по-друге, тому, що пфейферівські робітники застрайкували і ніхто з них не хоче грати ганебну роль страйколома. Ми ж у таких випадках — надійна затичка! Але він, він чого тут?

— Справді, дивно, — промовив осавул. — І чого він в Совдепію не йде? Там йому готовий і стіл, і дім.

— Панове, — крикнув раптом князь, — сюди йде сам шевальє д’ендюстрі Пфейфер, а з ним юрма якихось типів.