Читати книгу - "Пульс Всесвіту"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
«Чому я, власне, тут зупинився? — подумав я. Однак, коли з одчинених дверей найближчого будинку на мене війнуло запахом страв, я вмить знайшов наукове обґрунтування свого підсвідомого вчинку. Умовний рефлекс, друже!»
Справді, від духмяних пахощів у животі в мене заграло. Захотілося пити. Отже, зупинка як на замовлення. Але чи є в мене гроші?
Я зайшов у темний закуток і старанно обшукав усі кишені. Крім маленького ліхтарика з Пегасового лігва та коробочки з невідомою мені машинкою, я нічого не знайшов, але знову звернув увагу на те, що хтось одягнув мене в особливого крою легкий костюм.
Можливо, Пегас зробив це, коли я лежав непритомний? А може, вся моя пригода — тільки злий жарт його смертоносних апаратів?
Хай буде як буде, — я таки реально переживаю дійсність, і в цьому мене болісно переконує порожній шлунок.
Голод надав мені хоробрості, і до приміщення, повного приємних запахів, я зайшов без грошей. З заздрістю поглядав на відвідувачів, які бенкетували, сидячи за низенькими столиками. Перед кожним стояло кілька тарілочок. Ніколи досі я не бачив такого вибору найрізноманітніших та найвишуканіших страв. І головне — ні буфету, ні офіціантів…
Почав нишком стежити за одним відвідувачем. Той зупинився посеред їдальні, уважно подивився довкола. І тут я помітив світлові написи на стінах. Меню! Біля назви кожної страви сяє номер.
Чоловік підійшов до стіни, натиснув на кілька кнопок і зачекав з хвилинку. В стіні з’явився отвір; на дверцята, що лягли горизонтально, виїхав піднос з кількома тарілочками. Далі вже було все просто: чоловік поніс тарілочки з стравами до столика і почав вечеряти.
Може, він непомітно вкинув гроші в щілину якогось автомата? Ні, я не бачив нічого схожого.
Переконавшись, що й інші відвідувачі одержують страви безкоштовно, я зрозумів, що потрапив до якоїсь спеціалізованої їдальні. Дуже прикро було зловживати довірою до відвідувачів; аж пекла думка про крадіжку, але голод таки штовхнув мене на одчайдушний крок. З завмираючим серцем я навмання натиснув на кілька кнопок, І переді мною з’явилась їжа. Не довго думаючи, я тут же взявся за неї. Далебі, не пам’ятаю навіть, що їв, — мені було не до того.
Не затримуючись в їдальні, я вийшов на площу і попрямував до парку. Біля пам’ятника святому Вацлаву на хвилинку зупинився, глибоко вражений тим, що пам’ятник лишився таким же, яким я його знав ще в дитинстві.
На протилежному кінці парку широкі мармурові сходи привели мене на високо розташований майданчик. Не встиг я роздивитись, як біля майданчика зупинився елегантний вагон.
«Повітряне метро! — майнула думка. — Ми надрукували статтю про нього в позаминулому номері журналу… Але стривайте: йшлося про майбутнє… Нічого не розумію!»
Таки й справді були підстави втратити глузд! Все переплуталось: минуле й майбутнє, фантазія й реальність. Мене рятував тільки невичерпний оптимізм журналіста.
— Ну, що ж, коли їхати, так їхати! — сказав я сам собі, прямуючи до вагона. Тільки-но я сів у крісло, як вагон рушив, набираючи швидкості.
Притиснувши обличчя до вікна, я дивився на місто, що пробігало підо мною. Над Нусельською долиною ми промчали на великій висоті. Проплив міст, що з’єднує Виногради з Панкрацем. З парку назустріч нам виросла велика нова будова з написом: «Телебачення-Прага». Вагон повітряного метро на хвилинку зупинився, а потім знову помчав до південних околиць міста.
Ще кілька зупинок у прекрасному зеленому місті, і ми опинились далеко за Модржанами.
Я вийшов на майдан і схопився за голову: зовсім недалеко сяяли схили довколишніх гір, ніби посипані цукром. Зима! Сніг! На схилах катаються діти на санчатах. І це серед літа!..
Я побіг до узгір’я. В обличчя мені вдарив крижаний вітер. Підбігши до схилів, я занурив руки у пухкий сніг. Так, це справжній сніг! На моїх теплих долонях заблищали краплинки води,
* * *
До центру міста я повертався пішки. Мені треба було трохи освіжити палаючу голову. А зимовий пейзаж з кожним кроком змінювався, поступово переходячи спочатку у весняний, а потім літній.
За всяку ціну я повинен добратися додому або принаймні до редакції. Там, можливо, я прокинусь від цього дивного сну…
Я попрямував до Влтави, щоб краще орієнтуватись, бо в такому зміненому місті міг би й заблукати.
Гладінь ріки, виблискувала в променях призахідного сонця. До міста повертались пароплави та моторки, що везли людей з заміських прогулянок. Десь у центрі парку грала музика.
Часом мені здавалось, що всі оці змінені до невпізнання місця я звідкись знаю, що я тут уже проходив багато разів. За оцим рогом мусить бути палац з терасами та балконами.
І яке було моє здивування, коли я справді вийшов до палацу, хоч досі його ніколи не бачив.
«Я захворів на тяжку психічну хворобу! — майнула страшна думка. — Оцю дивно змінену Прагу я знаю, але звідки? Чому вона мене не дивує?! І коли, зрештою, настане ніч?»
Я глянув на небо. Що трапилось? В зеніті сяє нове, сліпуче сонце, — маленьке, надзвичайно яскраве.
— Могли б з ним почекати ще трохи! — порушив мої думки дідусь, що зупинився якраз навпроти мене. — Як бачу, вам це штучне сонце теж не до вподоби. За моєї молодості не було нічого такого, і я не відчував у цьому потреби. Тепер через оцей атомний ліхтар і не посмеркуєш; вічно світить…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пульс Всесвіту», після закриття браузера.