Читати книгу - "Прощавай, рудий кіт"

— Як тобі фільм?

— Так собі, — байдуже відповіла дівчина. Вони не відводили очей одне від одного. Майя справді вродлива.

— Що тобі не сподобалось?

Питання лишилося без відповіді. Інколи Аарне замислювався, чи справді у них різні інтереси. Звісно, так думати безглуздо. Відчувалося, що Майї приємно теревенити на щоденні побутові теми. Аарне намагався з цим примиритися. А може, то й ліпше? Не буде ж він примушувати цю милу дівчину мудрувати, як роблять його друзі і він сам. Адже хороше щиро сміятися, жити без ніяких проблем…

— Ти знаєш, що у тебе гарні очі?

— Знаю.

Майя жартівливо притулилась головою йому до плеча.

— І тобі про це багато казали?

— Авжеж!..

— А хтось цілував твої очі?

Аарне відчув, як смішно тремтів його голос.

— Ні, здається, ні, — прошепотіла Майя.

— Тоді це зроблю я!

— Божевільний! Прошу тебе, не треба!

Вони притулились до кам’яної стіни старого будинку, від якої тягло холодною сирістю. Танув сніг, навколо вуличних ліхтарів мигтіли жовті кола.

Аарне відчував губами тремтливі очі і лоскотливі вії, а потім її губи… Дивна мить. Губи дівчини відповідали йому соромливо, несміливо…

Коли він одпустив Майю, вона вже не тікала від нього, а всміхнулася якось сумно і зітхнула:

— Навіщо ти це зробив? Поганий хлопчисько…

Потім погладила його розпашіле обличчя і потягла за руку.

Вони пішли в туман. Сирість охолоджувала палаючі щоки. Неба не було видно, ноги ступали по мокрому снігу. Аарне почав розмову. Він говорив багато, наче хотів надолужити втрачене. Відчувалося, що він щасливий. Майя слухала його і тихо всміхалася.

— Знаєш, Достоєвський любив такі ночі… Він любив туман, у якому обличчя людей видаються зеленими й хворобливими…

— Бр-р! Мені холодно… Майя підняла комір і заховала в нього обличчя.

— Тобі подобається Достоєвський?

— Не знаю, я його не читала…

— Не читала? Хочеш, я принесу тобі?..

Майя погладила його руку.

— Мені зараз ніколи читати. У мене взагалі обмаль часу…

— Що ж ти робиш?

— Одверто кажучи, нічого, — Майя трохи зніяковіла. — Дні такі короткі, одразу ж темніє. Тато не пускає мене пізно з дому… В Талліні завжди пускав… А тут не дозволяє, каже — побачимо…

— Не розумію…

— Я сама не розумію, любий… Ну, каже, що спочатку треба знайти якогось доброго знайомого, тоді надійніше. Інакше з'являться непевні друзі і…

— Непевні? Що це означає? А я теж непевний? — спитав Аарне зацікавлено.

Майя засміялася.

— Можливо… У нас дуже, порядна сім'я, як каже батько…

— Хто твій батько?

— Як це хто?

— Ну, де працює? — уточнив Аарне.

— Він головний бухгалтер. Якась установа з довгою назвою, «Вторпромголовсировина»… А твій?

— Помер.

— Хм… А мати?

— Колгоспниця. Банально, чи не так?

Аарне стиснув руки в кулаки. Майя заперечливо хитнула головою і раптом мовила:

— Ну от ми знову дома!

— Вже?

Аарне огледівся і тільки тепер помітив, що вони стоять коло Майїного будинку.

Густий туман спотворив усі обриси, і білі будинки з мансардами стали до невпізнання однакові.

— У вас гарний будинок, Майю… Ти любиш свій дім?

— Звісно, — здивувалася дівчина. — Чого ти про це питаєш?

— Просто так… Але якби мені довелося вибирати — приватний будинок чи великий державний, то я б вибрав останній.

— А я перший, — сказала дівчина. — Чому тобі не подобається такий маленький гарний будиночок?

Аарне не міг цього пояснити. Замість відповіді він спитав:

— А ти можеш пояснити, чому тобі подобаються ці маленькі будинки?

Дівчина крутила рукавичку.

— Можу. Власне, тут і пояснювати нічого… Знаєш, коли приходиш сюди увечері, вночі, вранці… чи будь-коли — завжди відчуваєш, що приходиш додому. А оті великі будинки, там… там грюкають зовнішніми дверима, товчуться над головою, сусіди варять капусняк… Коли вийдеш з дверей, на сходах на тебе витріщаються різні типи… Ну, досить?

— Звідки ти про це знаєш?

— Уявляю. Чи ти не згоден?

Аарне мовчав. Довкола стояла тиша, тільки з гілок дерев падали на дорогу краплі. Вдалині блищав чорний асфальт.

— Що ти на це скажеш? — не вгавала Майя.

— Що? — розізлився Аарне. — Знаєш, я інколи вечорами йду