Читати книгу - "Дикі банани"

Я попросив жінок зачекати хвилинку, побіг до машини і приніс для красуні банку пахучого крему. Дівчина одразу втратила несміливість. Радісна, сповнена вдячності, вона й справді була прекрасна. І я зрозумів, чому французи в таких молоденьких яо вбачали «lа beaute’du diable»[3].

Та ось дівчина знову стала такою ж соромливою, як і раніше; побачивши, що попутники пішли вперед, вона зірвалась і побігла їх доганяти. На жаль, я не встиг навіть сфотографувати її.

Подумати тільки — сьогодні вранці ми були в Хао Біні, містечку роботящих людей з суворими звичаями і невблаганною дисципліною, людей, які щоранку схоплюються з вигуками: мот-хаі-ба-бон. Заледве п’ятдесят чи скільки там кілометрів відділяли нас від Хао Біна, а вже була така разюча різниця між людьми, яку не створили чотири тисячі кілометрів між Нордкапом і Гібралтаром.

Незабаром полагодили мотор, і ми рушили далі.

Ущелини розширялися в долини, на дні їх почали ясніти вузенькі й маленькі рисові поля.

Ми в’їжджали в густонаселені райони і незабаром минули перше село таї. Жодного мешканця не побачили, всі були в хатах, у лісі чи на полі. Що це було селище таї, ми визначили по житлах: кожна хата стояла на палях, крім того, між двома головними дахами у них був ще заокруглений півколом дашок. Так будують чорні і, здається, білі таї. Дах і стіни звичайно роблять з очерету і бамбука.

Вже було досить пізно, ми не затримуючись проїхали село, минули маленькі садиби, розкидані обабіч шляху. Дорога стала кращою, хоч місцевість була гориста.

У кількох місцях мене здивувало те, що в улоговинах край дороги росли банани, а поблизу жодного селища не видно було. Це явище я добре знав ще з подорожей по Мадагаскару і Південній Америці: такі дикі бананові гаї там зустрічаються в пущі, де колись жили люди, що з якихось причин покинули свої садиби. Хатини поступово розвалюються, поглинуті пущею, а банани буйно розростаються, залишаючись єдиними ознаками колишнього людського житла.

Напевне такі ж банани росли й тут, по дорозі в Лаї Чау. Я звернув на них увагу товаришів, але тих не цікавило, чи були тут колись села, чи ні.

Десь близько другої години пополудні ми зупинилися в Труонг Йєн, щоб пообідати. Там стояла валка біженців з Південного В’єтнаму. Було їх чоловік сто п’ятдесят. Коли ми під’їхали, багато з них грали у волейбол, — ці люди почували себе дома.

У Труонг Йєн я побачив цікавих метеликів. Це були типові папіліоніди. Передні крильця в них майже чорні, а задні — чорно-червоні. Під час перельоту метелики тріпотіли тільки передніми крильцями, а задні лишалися нерухомі — надміру втягнуті до задньої частини тільця, вони були схожі на хвіст птаха. У Південній Америці серед комах я часто знаходив різні мімікрії з захисним забарвленням, але ніколи не бачив такого хитрого наслідування птахам. Метелики літали досить високо й повільно. Вони скидалися на невеличких пташок.

За кілька десятків кілометрів од Труонг Йен гори почали поволі відступати од дороги, а разом з ними відступали й ліси. Пейзаж став рівніший, дерева поступалися місцем густим високим травам і очеретам, які тут у три-чотири рази вищі за людину. Рівнина деінде простяглася до самого горизонту, де тепер причаїлися гори. Це була рівнина поблизу Мок Чау, відома з часів французького панування як Рівнина очерету; в ній водилося багато тигрів, які часто нападали на людей.

— Тепер тут немає тигрів! — сказав Тунг задоволено. — Тепер є солдати.

Після подорожі дикими лісами очі нарешті приємно відпочивали, мандруючи по неозорій долині. Незабаром ми й справді побачили в степу військові бараки. Солдати після робочого дня грали у волейбол та футбол. Спорт став великою пристрастю в’єтнамців.

Пізніше Тунг пояснив:

— На цій рівнині армія відгодовує худобу, яку прислали з Монголії. Тому солдати й знищили тигрів.

Дальша наша поїздка була подібна до змагання з сонцем. Ми мали дістатися до Мок Чау ще завидна. Та коли потрапили у смугу лісу, за якою розташувалося містечко, вже сутеніло. Цвіркуни й інші лісові створіння зчиняли в джунглях страшенний галас. У пущі вирувало життя. Але коли ми приїхали в Мок Чау, стояла вже глуха ніч. Правда годинник показував лише сьому вечора, але в будинках не було жодного вогника, люди, напевно, спали.

Дьєн і Хунг з великими труднощами добули на ніч барак. Нарешті так-сяк ми влаштувалися. Чекаючи вечері, я вирішив змінити плівку у фотоапараті, який нещодавно купив. При слабенькому світлі гасової лампочки почав порпатися, та дарма: ніяк не міг вкласти нової плівки. Тунг і Дьєн вирішили допомогти мені. Хвилину-дві Дьєн спокійними розумними очима роздивлявся апарат. Потім відсунув відповідну засувку, натиснув спуск, і я зміг закласти плівку. Дьєн ніколи, мабуть, не мав власного фотоапарата, і я не певний, що він взагалі тримав хоч якийсь апарат у руках. От тобі й в’єтнамець!

Одразу ж після вечері ми полягали спати. Змучений цілоденною їздою в газику, я негайно заснув.

Задовго до гімнастичної побудки до мене долинули незвичайні голоси, солодкі, як чарівна пісня. Вони припливли несподівано і звучали так пестливо, наче прилетіли з якогось