Читати книгу - "Поки Бог спить"

— Агов! Хто там? Якщо жива душа, відзовись!

— Данько! Це я, — почув він знайомий шепіт. — Йди до мене!

— Діду?! — Хлопець швидко прочинив хвіртку біля воріт і, відігнавши пса, впустив старого Волхвинау двір.

— Здоров-був, онуче. — Старий міцно обійняв його. — Ну, як тобі живеться?

— Як у клітці. Цілий день то верть-круть, то круть-верть, а все одно — смерть! Старий Вишатич все-таки вирішив відправити мене разом зі своїм сином у похід визволяти їхнього бога. Завтра вже й від'їжджаємо.

— Чув про те. Чом же ти не тікаєш?

— А куди? Кругом те саме. У ліс, до ведмедів? Усе'дно спіймають, буде ще гірше. До половців, чи що?

— Тобі що, воля не мила?

— Воля мила, та блукати по лісах не по мені.

— Он як! То, може, ти також повірив у бога ромейського? Га? Що це на тобі, я питаю? — Рука старого шмигнула йому за пазуху і витягла маленький олов'яний хрестик.

— Тут всі носять. А вірять так само, як і я. — Данько знову заховав хрестик на грудях. — А ось де наш Даждьбог, я питаю? Чом він нас не захищає?

Старий раптом заплакав. Данько розгубився, бо він ніколи не бачив Діда плачучим.

— Що сталося, Діду?

Той несподівано рвучко схопив хлопця за сорочку, притягнув до себе і гаряче зашепотів у вухо:

— Говорили мені… Говорили мені старі волхви, що Даждьбог помер, давно вже у царстві мертвих. Не вірив. А тепер — вірю! І зійдеться Перун зі Змієм у вирішальному герці, але де — не відаю. Мо' на тих східних землях, куди тебе тягнуть, і буде. Не знаю. Але тільки тоді Даждьбог оживе, коли переможе Перун. А поки він спить мертвим сном…

Від такої відвертості у Данька зовсім одібрало мову. Старий Волхвин утер сльози.

— Щось зовсім я слабий став. Та що ж ми стоїмо! Давай сядемо. Я тобі гостинця приніс… Хто ще тебе чим пригостить?

Вони сіли на колоду, і Дідо витягнув зі свого кошика, що приніс із собою, невеличке горнятко та окраєць теплого хліба.

— Та це ж мед!

— Звісно, мед! Я ж тепер у боярина Вишатича бортником. Щодня ходжу лісом, шукаю бджолині кубла і, де знайду, роблю на дереві мітку. Значить, що кубло належить боярину Вишатичу. Та кубел зараз мало, тож доводиться інколи і смерті між ноги подивитися.

— Тобто як?

— Атак! Залізеш на дерево, обв'яжешся мотузкою та й довбаєш нове дупло. А сам час від часу вниз поглядаєш, щоб не зірватися. Зірвешся — смерть! Та й хто тебе у лісі знайде, хто допоможе? Там і сконаєш. Можуть і бджоли кинутися, як їх чим-небудь розлютиш. Ато і бурмило бурмилович навідається…

— А багато бортей у боярина Вишатича?

— Багато! Та раніше ще більше було. Однак передушили багато.

— «Не подушивши бджіл, меду не візьмеш» — кажуть люди.

— Так то так. Однак заради горщика меду ціле кубло нищити. Воно б і наступного року ще дало, і ще… Я ось що придумав. Візьму я кльоц сосновий, завбільшки з людину, та й видовбаю у ньому дупло. Заманю туда бджіл, а як наберуть вони туди меду, зніму верх і весь мед заберу. І бджоли цілі, і бояри ситі.

— Хитро придумано!

— Ато як!

Данько приніс ще молока, і так, за медом і молоком та за розмовами про бджіл, сиділи дід та онук аж до світання. А як почало розвиднюватися, Дідо почав збиратися.

— Піду я, Даню. Час уже мені. Я ж до тебе крадькома навідався, бо боярин заборонив навіть наближатися до його двору. Хай тебе береже мати сира земля, і я за тебе помолюсь… А як побачиш у тих землях Змія — убий його!.. Бувай. — Старий поцілував хлопця у щоку і почимчикував геть.

Сумний повернувся Данько до людської. І як він не намагався йти тихо, Лизогуб таки розплющив одне око.

— Ти де був?

— До вітру ходив. Спи!

— А-а-а… — протягнув Лизогуб, позіхнув і перекинувся на другий бік.

Данько ліг на лаву, але й не думав спати. Він відчував себе бадьорим та свіжим, мов і не було важкого дня і безсонної ночі.

Ранком, коли Левка благословили у дальню путь батьки і він попрощався з дружиною, їх невеликий загін рушив до Галича.

Коли вони від'їхали від будинку боярина вже кілька поприщ, Данько озирнувся і побачив на дорозі самітню жіночу постать. Це була Світловида. Вона дрібно-дрібно хрестила їх услід.

— Боярине Вишатичу, там жона ваша! — доповів Данько. Та Левко лише глибоко зітхнув і навіть не повернув голови.

За кілька днів вони вже були у Галичі, а вже звідти вирушили до Царгорода…

Немає для тих, хто обрав собі військове життя, мети більш шляхетної, ніж розсіяти язичників, що жадають захопити Святу Землю, відкинути цих служителів диявола, що мріють відняти в християн сховане в Єрусалимі святилище Бога.