Читати книгу - "Темрява на світанку"

Степаняк теж засміявся, хоча жарту й не зрозумів.

– Ваш місцевий контролер буде користуватися кличкою Ломоносов.

– Які способи зв’язку?

– Він з’явиться, тільки-но ви влаштуєтесь, і повідомить вам про спосіб зв’язку на майбутнє. Перед вами два головних завдання. Перше – УНА. Мені бажано, щоб ви знали про цю українську терористичну організацію якомога більше. Пропоную використати вашу здібність у підході до Кристіни Лесин.

– Лондонської журналістки «Кореспондента», яка знайшла тіло генерала Марченкова?

– Так, так. Лесин, виявляється, має зв’язки з УПА. Ваше друге завдання – Роман Бондар.

Степаняк усміхнувся. Працюючи в українському прес-бюро в Лондоні, він, поряд з виконанням своїх службових обов’язків, написав короткий біографічний нарис про Романа Бондаря, колишнього політв’язня, який став політиком і був одним з лідерів Руху. Джерелом інформації для написання нарису були його часті докладні розмови з Марією.

– Немає проблеми. Я знаю його дочку. Принаймні багато розмовляв з нею по телефону. Вона працює у відділі зовнішніх справ Руху.

– Авжеж, – сказав Красін, – Вони організаційно незграбні, з високою плинністю кадрів. Їм зараз дуже потрібен працівник прес-центру, який володіє англійською мовою. Те, що ви працювали в українському прес-бюро в Лондоні, викличе в них довіру. Ви чудово підходите для цієї роботи.

Все виходило надто акуратно. Час був показати полковникові Лєскову, що він не має справу ще з одним ідіотом.

– Одне запитання. Це ви організували моє відкликання з Лондона та звільнення із служби розвідки?

– Ви бажаєте працювати на мене? – всміхнувся Красін.

– Так, – кивнув Степаняк.

Красін підняв трубку одного з телефонів.

– З’єднайте мене з Рухом у Києві.

За кілька хвилин телефон озвався. Лєсков передав трубку Степанякові й, щоб слухати розмову, підняв трубку паралельного апарата.

Коли хтось нарешті відповів, Степаняк сказав українською мовою:

– Я хотів би поговорити з Марією Бондар, будь ласка.

Невдовзі почувся бадьорий голос:

– Марія слухає.

– Це Тарас Степаняк.

– Тарасе, рада чути тебе. Як справи в Лондоні? Кажуть, ти залишив українське прес-бюро.

– Тому й дзвоню. Я вирішив, що не можу сидіти в Англії тоді, коли ви всі боретеся за відбудову країни. Хотів би допомогти. Мені однаково, що робити, аби лише ви вважали це корисним.

– Тарасе, це чудово. Коли ти приїдеш?

Красін підняв три пальці.

– Через три дні.

– Чудово. Ти прилетиш чи приїдеш поїздом? Зателефонуй, і я тебе зустріну.

Красін заперечно похитав головою.

– У тебе надто багато роботи й без того, щоб марнувати час в аеропорту. Я подзвоню, коли буду в Києві.

– Чекаю!

– Я теж. Для мене це багато значить. – Степаняк і Красін одночасно поклали телефонні трубки. Красін усміхнувся.

– Вражаюче, – сказав він.

Степаняк відкинувся на стільці й дістав свої манільські сигари.

– Тільки не в цій кімнаті. А якщо послухаєте моєї поради, киньте палити взагалі.

– Слухаю.

Красін підвівся й повів Степаняка до дверей.

– Одне оперативне запитання, якщо можна, – спинився гість.

– Слухаю.

– В Англії найгірше, що могло трапитися, це бути схопленим і ув’язненим. Потім КГБ арештовував когось із англійців у Росії й організовував обмін.

Красін кивнув.

– А в Україні?

– Що в Україні?

– Який захист ви можете надати? Я питаю, згадуючи про генерала Марченкова.

Красін обняв Степаняка за плечі, повернув до себе й, дивлячись йому в вічі, мовив:

– Довіртесь мені й не бійтеся повторити долю Марченкова. – Він широко посміхнувся. – Ми вміємо дбати про своїх людей.

Усі дороги можуть вести до Рима, але всі залізниці ведуть до Москви. Грандіозне фойє Київського вокзалу Москви було перетоптане колишніми громадянами імперії. Тут юрмилися пласколиці чукчі й монголи в одязі з волохатих козлячих шкур чи шкіри північного оленя, горбоносі грузини й вірмени, мешканці центральноазіатських країв у строкатих, мережаних бісером, повстяних халатах, товклися слов’яни з Росії, Білорусії та України. Батьки стерегли дітей, дешеві валізи та зв’язані мотузками поламані картонні коробки. Сім’ї захопили червоні лави та більшу частину мармурової підлоги. Молодики, багато з них у військових строях, марнували час, підпираючи мармурові стіни та колони.

Степаняк пошукав притулку в ресторані, вхід до якого від неспокійного натовпу охороняв швейцар. Степаняк заговорив англійською мовою й так проникнув до зали. Вище від рівня голови це був палац, побудований для останнього царя в неокласичному стилі: прості білі мармурові колони з позолоченими капітелями підтримували чудову баню стелі світло-зеленого кольору. Нижче від рівня голови панували сім десятиліть радянської дійсності: декілька столів, зайнятих щасливчиками, яких пропустив сюди швейцар, були захаращені порожніми тарілками та повними попільничками, а пластикові поверхні вільних столів були сервіровані розпарованими комплектами ножів та виделок. Степаняк обрав стіл, сервірований найбільш повно. Лише своєю найчарівнішою усмішкою він звернув на себе увагу офіціантки, яка відділилася від гурту інших офіціанток, де їх було чи не більше, ніж відвідувачів.

Після четвертого заперечного кивка офіціантки Степаняк відмовився читати довге меню й спитав, які є закуски.

– Салат «Столичний».

Він кивнув.

– А які супи?

– Салат «Столичний».

– А головні страви?

– Строганина.

– Щось іще?

– Строганина.

– Гаразд. Принесіть строганину, а потім морозиво.

– Морозива немає.

Степаняк знав, що справи погані, але не гадав, що аж такою мірою. Московський ресторан без морозива – однаково, що «Макдональдс» без гамбургерів.

– А що є на десерт?

– Чай.

Він