Читати книгу - "Провина"

Сіла на застелене білим ворсом ліжко. Заставлена громіздкими меблями кімната, яку від світу відгороджували білі двері й білі жалюзі, була цілковито чужою, але Марія вже все згадала. Від цього кімната не перестала бути чужою. І холоднющою, як підвал.

Вікно прочинене. Мабуть, вітер… Боже, та це ж хтось дзвонить у двері!

Хтось поторсав клямку дверей. Від нетерпіння свербіли кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування.

Біда сиділа біля його ніг і з цікавістю роззиралася довкола.

Це й не дивно, — їй тут жити.

Вона спала півтори години. Краще було б не лягати зовсім. Важко було не те що рухатися, важко було дивитися на білий світ, який перебував нині в чорній смузі. І не тільки нині.

Знову зачувши настирливе «день», вона застогнала й полізла під покривало: «Спати я хочу… спати… і гарячого вина, чуєте?!»

Але ні того, ні другого їй не випало скуштувати.

Втім, усе як завжди.

За третім дзвінком вона піднялась і попленталася до дверей, ще до пуття не знаючи, де вони і як до них дістатись. У коридорі вона необережно натрапила на дзеркало і мимохідь глянула на себе.

Жах! Терміново потрібні ромашка, пудра і багато-багато води. Якщо не допоможе, то й не зашкодить… утопитись.

Відведена для неї кімната містилась у торці коридору, оббитого рельєфними бежевими шпалерами, з протилежного боку виднілося вікно, також закрите жалюзями, у коридор виходили ще кілька строгих білих дверей, ліворуч — білі дерев’яні сходи, що вели на другий поверх.

Цього разу дзвінок угвинтився в мозок і просвердлив його наскрізь. Вихід був десь зовсім поруч. Та ось же він!

Марія здивувалась, як вона відразу його не помітила. Ліворуч за сходами були ще одні сходи, які вели вниз, до передпокою, спустившись якими, треба було знову йти повз дзеркало, а потім розбиратися з чужими дверними замками.

Може, все-таки гукнути господаря?

Їй стало смішно. Ненадовго, звісно.

Коли вона спустилась у передпокій, то помітила ще одні сходи, що, певно, вели до підвалу, — ну не звикла вона, щоб у хаті були сходи, все життя жила у квартирі, котра вміщалася на одній горизонтальній площині, тому, мабуть, помічає їх із запізненням…

Марія побачила, як ручка підвальних дверей крутиться в різні боки: мабуть, хтось ніяк не міг звідти вибратися.

А тут при вході знову сердито задзвонили.

Які двері слід відчинити першими? А яка їй різниця?

Відкривши білі дерев’яні двері, вона поморгала, звикаючи до зміни освітлення, автоматично відступила назад, щоб пропустити того, хто був за дверима, зібралася щось сказати, ПРОЗРІЛА, із силою грюкнула дверима, повільно, немов раптово розтратила всю свою силу, посунула нагору, дорогою схопилась за квадратне, в плетеній оправі дзеркало, — знову дзеркало, вона ж мала обминати дзеркала і десятому заказувати, щоб обминали, але хто ж її послухає, якщо вона сама себе не слухається, якщо до одуріння вдивляється в блискучу каламуть і бачить там темну вітальню без вікон…

Дзеркало зірвалося зі стіни і впало на підлогу.

Дзенькнуло, розкололося, бризнуло каламуттю.

Стихло.

Біда встигла проскочити в двері й тепер діловито принюхувалася, обживаючись на новому місці.

Влад зрозумів, що поспати йому не дадуть. Застреляться, а не дадуть.

То видзвонюють, мов на пожежу, то товчуться гірше від землетрусу. О, знову дзеленькають!

Скільки ж він спав? Скільки ж він випив? І як звідси вибратися, скаже йому хтось, чи ні?

Коли він нарешті відчинив білі дерев’яні двері підвалу й побачив за ними сходи, теж білі й теж дерев’яні, й уявив, як він тими сходами зараз підніматиметься, а потім на п’яну голову порпатиметься у замку, то гірко пошкодував, що не завів служницю саме для таких випадків. Або дружину. Як завжди, все довелося робити самому.

Світло лезом шаргнуло по очах. Він автоматично відступив назад і швидше відчув, ніж побачив свого друга, котрий боляче тицьнув у нього мобілкою.

— Чому твоя «Моторола» завжди в інтерфазі, коли тебе найтерміновіше потрібно знайти? Викинь і купи «Сіменс».

— Тс-с…

— Що тс-с? Я стільки часу дзвоню, а тут неподалік вештається якийсь підозрілий хлопчак, думаю, зараз як дасть чимось по голові… О-о-он воно що, привіт телепузикам! Допилися до білих конячок із гривками-косичками…

— Я в підвалі… був… не брало…

— А я бачу, що взяло, ще й як! Ні-ні, тільки не треба йти назад до підвалу, там темно, щурі… І падати не треба, боронь Боже поріжешся, тут у тебе море скла під ногами…

— Зем-ле-трус.

— Гониш!

— За базар… ну, ти мене знаєш.

— От тому, що я тебе знаю, я зараз стану заїкою. Від здивування. Ти ніколи за моєї пам’яті не напивався до свинського стану, а я тебе знаю бозна-стільки. Пам’ятаєш, як ми в гуртожитку… та де пам’ятаєш… тоді на заклад кожен випив по… м-м… точно, по літру оковитої, — і що? Ти ще нас усіх розштурхував, бо треба було йти на футбол. Ми… обережно, поріг. Ми потім вирішили, що твій організм… Ну куди!.. Що він виробляє надлишок алкогольдегідрогенази і…

— Які щурі?..

— Що?

— У мене в підвалі… нема щурів…

— Телепузики поступаються місцем пікемонам. Це моя дитина просто втрачає голову від них. Надіюся до осені пік їхньої популярності спаде, і вона перестане канючити гроші на цих чудиськ. До речі, коли я повернуся