Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Ач, як завернув оріянин! Слава Богу, що не сказав, що ми слідом за „світляком” йти маємо. До Єдності тієї. Ото вже знайшов момент згадувати про це!

Богдан роздратовано пересмикнув плечима й зиркнув на хлопця:

— Все?…

Той мовчав, вдивляючись в горизонтальне віконце. Що там побачити можна?… Сонька відвернулась до стінки і спина її трохи здригалась. Зовсім ні к бісу нерви в дівчини! Пора припиняти усе це.

Важіль під рукою Богдана пішов у бік легко й плавно: перед цим вони декілька разів перевіряли його роботу. Водночас дальнє віконце разом з дверцятами посунуло в тому ж напрямку. І довгастий згорток разом з памороззю враз змерзлого повітря полинув у свій останній політ. Нескінченний політ. „Чи перетнуться колись ще раз наші орбіти?” — раптом майнуло в Богдана і він аж здригнувся усім тілом.

— Прощавай!.. — прошурхотіло збоку Соньки.

Тьху, ти!..

— Так. Гаразд. Все, — потрощив Богдан своїм хрипкуватим голосом зайвий щем тужливого моменту. — Працювати треба. Арбайтен. Йдемо, йдемо, покажете таки, що ви тут з‘ясували, поки я…

— Можна, я тут трохи побуду? — раптом спитала Сонька, не відвертаючи свої обличчя від стінки. Це вона вперше за увесь час їхнього знайомства такою сумирною була. Аж моторошно.

— Н-ну… — невпевнено кахикнув Кременчук і зиркнув на Зоребора. — Гаразд. Пішли, Норильцєве, допоможеш. Насамперед шукатимемо воду й харчі. І з повітрям розберемося. Зрозуміло?

Тому спочатку було зрозуміло абсолютно все. А потім — зациклило. Коли знайшов в одній з невеличких кают (кают, до речі, було три, наче для них підготовлені) щось, схоже на електрогітару із клавішами. З ними він, виявивши певну наявність музичного слуху, розібрався доволі швидко і вже за годину то з одного місця апарату, то з іншого, доносилось:

— Мати Сва співа віщим голосом — бути до борні нам в готовності…

І усе це під акомпанемент по неземному тремтливих акордів. Сказано ж: пацан! Кременчук спочатку було хотів нагримати на Норильцєва, але потім вирішив йому не заважати. Аби той йому самому не заважав.

Бо щось не подобалось Кременчукові на борту цього апарату. Якийсь незрозумілий безлад. Наче з борту поспіхом були забрані якісь речі. Наче щось хотіли приховати на цьому борту. Це Богдан нюхом досвідченого опера відчував.

Порожня рамка з-під якоїсь картинки в одній з кают. Щось схоже на забутий гребінець — в іншій. Пусті полиці чогось, подібного до книжкової шафи — в третій. Абсолютно земні ножиці в абсолютно земному туалеті. І ніде — жодного папірця або пластикової обгортки з нехай і незрозумілим написом на ній. Невже ж тут все електронікою замінено було? Сумнівно. Бо ж таблички із вже знайомими ієрогліфами зустрічались повсюдно. Але складалось таке враження, що якби в когось вистачило часу або можливості, то й ці таблички кудись позникали.

Загалом, не дивлячись на всю інопланетність, зустрінутих на Чоломаї, істот, самий їхній корабель викликав якісь земні враження. Не вистачало малесенького штриха, аби остаточно впевнитись в цьому. Втім, техніка на ньому була явно неземною. До того ж — двигуни, які за лічені години можуть зжерти бісову кількість кілометрів!.. А з другого боку — повітря в апараті зовсім, здається, нешкідливе.

Остаточно заплутавшись, Богдан, нарешті, опинився біля тих дверей, через які вони втрапили до середини апарату. За ними, як він вже зрозумів, розташувалось щось схоже на шлюзову камеру, до якої Сонька з Ігорем затягнули вмираючого „світляка”. Але ж повітря, що зовні, що всередині, однакове! На який шляк тоді той шлюз потрібний?!?

Богдан злісно труснув головою, пробуючи вигнати з очей остогидле мерехтіння, і зненацька побачив біля дверей якусь довгасту щілину. Сторожко припав до неї оком. Темно. Навіть не дивлячись на іскорки, що болюче поколюють зіниці. Обережно сунув до щілини палець. Нічого. Обережно повів пальцем убік і…

Трусонуло його ґрунтовно. Все ж таки і в нього нерви ні к бісу були. А, може, особливо в нього.

Бо з ніші, яка відкрилася після того, як вбік від‘їхали зсувні дверцята, зрушені пальцем Кременчука, на нього дивився „світляк”, що заховався там. Шкіра його сяяла тьмяно і ледь-ледь. У фасеточних очах відображалося безліч переляканих ментовських облич. А вусики з маківки безсило звисали по боках великої голови.

— Тьху, ти! — за мить злісно сплюнув Кременчук і простягнув руку до „інопланетянина”. Вірніше, до скафандру, що висів у напівтемряві, вбудованої в стінку, шафи.

Але… Але, якщо це — скафандр, то кого ж вони поховали пару годин тому у відкритому космосі?! Кого на Чоломаї залишили?! Для кого, врешті решт, цей скафандр призначений був?!? Як, до речі, і третє крісло біля круглого столу-пульту. Адже біля Дніпру лише двоє інопланетян спостерігалось. А ще…

А ще Богдан чітко-чітко згадав видиво своєї загиблої дочки, що теж приходило до нього в дурнуватому сріблястому скафандрі, якого він спочатку прийняв за лискуче тіло інопланетної істоти.

— Сонька! Ігоре!!! — загорлав Кременчук. Аж апарат, здається, здригнувся. — А ну, йдіть сюди, бісові діти!

— Краще ти сюди йди, — почувся з центральної рубки напружений голос Такаманохари. — До нас, здається, гості сунуть…

Спочатку „гості” намагалися дістати їх своїми блакитними променями. Але відстань поки що надійно гасила їхню потужність. Крім того, пара маневрів терміново застосованих Сонькою, не дозволили їм відразу ж наблизитись, аби увійти в безпосередній контакт з їхнім апаратом.

— Якого біса! — галасував тоді Кременчук. — Вони ж не знають, що в нас зміна екіпажу відбулась. Давай-но зупинимось чи поблимаємо там якось їм, спробуємо переговори провести!

Але черговий постріл з дальньої дистанції, що відчутно хилитнув їхній апарат не дивлячись