Читати книгу - "Книга забуття"

— Не лізь, бо дідові скажу, — пригрозив він про всяк випадок.

— Дузе я боюся твого діда! — Стьопик випинає вперед живота. — Я йому ковеса в «бобику» попвобиваю.

— Тільки спробуй, він тебе в силосну яму вкине.

Подібна перспектива не вабила Стьопика, що одразу ж позначилося на його самовпевненості. Проте він не бажав визнавати себе переможеним.

— А я втецу.

— Не втечеш, мій дід на «бобику» скоріше їздить, ніж ти бігаєш.

Спантеличений Стьопик замислився, шукаючи виходу з критичної ситуації.

— А я, а я…

Йому думка тупцяється на місці, Стьопик не дуже вигадливий.

— …заваз як вмазу тобі! — Складає пальці в кулак.

Миколка озирається на Мітьку, шукаючи в нього захисту.

— Цукерку маєш? — запитує Мітька.

Миколка лапає себе по кишеньці.

—Є! — вигукує зраділо. — Маю. Во, — видобуває карамельку.

Мітька недбалим рухом розгорнув її й кинув за щоку. Федько та Стьопик на ходу прилипли до цукерки заздрісними поглядами, і коли вона зникла в ненаситному роті, якому бракувало переднього зуба, синхронно ковтнули слину.

— Соводка? — не втримався Стьопик, у тій надії, що, можливо, Мітька здогадається й, відкусивши шматочок, дасть покуштувати.

Його крихка надія розбивається об залізобетон Мітькової відповіді:

— А тобі шо до того?!

Мітька не бажає ділитися своїми цукерками. Але Стьопик не вгаває.

— Мозе, в тебе се одна є? — звертається до Миколки зираючи в очі; вигляд у нього облесливий і запобігливий: якп в Стьопика був хвіст, то він би ним зараз вертів, наче песик.

— Як є, то не для тебе, — так само грубо каже Мітька.

Мітька — ватажок, усі хлопчаки де визнають. Він найстарший і найдужчий, відтак був би останнім дурнем, якби не вмів із цього скористатися. Проте і вожак змушений зважати на всі обставини. У повільного й тихого Федька є старший брат, якому той може пожалітися. Мазунчика Миколку взагалі не вигідно зобижати, позаяк лише він має велосипеда й лише в цього куркуляки кишені напхані різними ласощами, у такого вигідно бути покровителем. Стьопик у цьому плані найбільш незахищений: у нього ні старшого брата, ні ровера з цукерками. У нього тільки характер.

— Думаєс, тівки ти цукевки юбиш? — глипає він з-під лоба на Мітьку.

Мітька розцінює його слова як бунт.

— Дай йому в морду, — звертається до Миколки. — Щоб перекинувся.

Спокусливо розквитатися зі Стьопиком за всі завдані кривди, цей малий Стьопик ніколи не проминає нагоди позадиратися до Миколки, і хоч зазвичай далі словесних образ їхні конфлікти не заходять, однаково неприємно терпіти збиткування.

— Бий, я дозволяю, — під’юджує Мітька.

Миколка стискає кулаки й робить крок, стаючи впритул до Стьопика, і дивиться йому в лице грізним поглядом. Принаймні йому хочеться, щоб погляд був грізним. Насправді ж, мордочка, яку він скорчив, доволі кумедна. Але Стьопикові зараз не до сміху — він схожий на зацьковане звірятко, яке не знає, чи то йому огризатися, чи кидатися навтьоки. Ураз Миколчина рішучість кудись дівається, і хоч хвилину тому він був сердитий на Стьопика, тепер його кулаки самі собою розтискаються. Не зможе він ударити Стьопика. І не тільки тому, що побоюється, що той пізніше йому помститься (така думка майнула в його голові), але насамперед тому, що рука не здіймається. Якби Стьопик перший розпочав, а так… Миколка безпорадно лапає себе по кишені, лізе до неї рукою.

— Більше нема, — каже й ніби винувато розводить руками. — Але в мене вдома ще є, я тобі потім дам.

Стьопик одразу ж пожвавлюється, його брудна мордочка вже не кліпає злякано й зацьковано оченятами, а, як завжди, щириться єхидством і нахабством.

— Кови? — уточнює він. — Сьоні?

— Угу.

Мітька хрумтить залишками карамельки.

— Ну шо, курнемо?

Дістає з кишені дві пачки цигарок: розпечатану й цілу.

— Ого! — Робить великі очі Федько.

— Де вжяв? — цікавиться Стьопик.

— Ти там не візьмеш, — недбало та зверхньо відказує Мітька.

Хлопчаки сідають на траву. Мітька роздає цигарки. Миколці теж протягує. Той навіть пальцями до неї торкнувся, але відсмикнув руку.

— Нє, я, поки війна не розпочнеться, не буду курити, — каже рішуче.

Він готовий до того, що зараз із нього почнуть сміятися, але хлопці тільки зацікавлено пасуть його очима. Миколчина відмова настільки дивна й серйозна, що викликає лише подив і повагу.

— А коли війна буде? — обережно цікавиться Федько.

Миколка непевно знизує вутлим плечиком.

Не знаю. Може, скоро буде.

— Я в льосі сховаюся, — каже Федько. — Німчі мене не знайдуть.

— Сам ти німечь! — глузує з нього Мітька; на відміну від Стьопика, Федько всі літери вимовляє, то з нього не гріх і по-сміятися, коли він від недоумкуватості слова перекручує. — Треба казати «німці».

— Я й кажу: німчі, — конфузиться Федько.

Стьопик гигоче й тицяє у Федька пальцем:

— Німичь! Ги-ги-ги! — Він не збирається ховатися в льосі. — Я буду командивом, як віжму гванату…

— Дурні ви обидва, — обриває його Мітька. Мабуть, йому образливо, що Стьопик поліз поперед нього в командири. — Німцям давно капець, війна буде з китайцями, вони на Совєцкий Союз нападають, а наші їх лажуром палять…

Миколці лажур (лазер) уявляється бляшанкою з бензином у якій дід палить колорадських жуків — їх усією родиною збирають на городі з кущів картоплі,