Читати книгу - "Ярославна"

Остерігалися осоромитись перед женихом та його ріднею, перед родом Ольговичів гоноровитих, як і перед усіма тамтешніми сіверянами, тож старалися і нічого князівні в дорогу не шкодували.

– Глядіть мені, – раз по раз наказував, як гримав, князь Ярослав. – Робіть се діло найліпше. Віддає дочку не хто-небудь, а сам Ярослав Осмомисл і не кому-небудь віддає, а молодому Ольговичу… Вони, крім Новгород-Сіверського, ще й Чернігівським князівством володіють і на сам Київ руки простягають… Наш товар, а їхній покупець… Щоби не закрутив, бува, носом…

Старалися… І батьки та рідня молодої, і ті, хто грав роль батьків та родаків молодого.

Все, все було тоді в Галичі, як зазвичай у подібних випадках завжди було на Русі. А скільки скринь наготували молодій, скільки добра у них наклали – за вік його Єфросинія не зносить. Скрині навіть повантажили на воза і в супроводі княжих вершників возили їх містом. Показували галичанам добро молодої, запевняючи їх, що саме ці скрині повезуть до молодого.

Оскільки галичани ні-ні та й ображалися, що таке гучне весілля буде не в них, хоч заміж іде їхня князівна, забагли подивитися на молоду – яка вона буде на весіллі в Новгород-Сіверську у врочистому вбранні.

Єфросинію вбрали – як справжню наречену вбирають на «справжнє» весілля – посадили в позолочену парадну карету отця, виділили сотню хвацьких княжих вершників і повезли містом – люду показувати.

А дружки голосисто, задерикувато-весело виводили пісню, що її, вочевидь, самі ж щойно й склали на честь такої події – не морока це для співочого люду, а гарна забавка:

(Фантазія у співаків була безмежна).

І тільки в одному гурті закінчували, як у другом одразу ж підхоплювали:

У третьому гурті тієї ж миті підхоплювали:

І тільки в третьому гурті закінчували, як у четвертому починали, і все верталося на круги своя:

І всі гуртом підхоплювали:

Веселилися. Та й княжі люди щедро підносили співакам чималі корячки хмільних медів – тож співали й не вмовкали.

І всі дивувалися – яка ж бо їхня князівна гарна, всім нареченим наречена. Там і там перегороджували кортежу дорогу парубки галицькі і, як велить звичай, вимагали «відкупного». Викупити у них наречену. Боярин, який грав роль молодого, торгувався з ними завзято – такий був звичай. Ляскали по руках, і зрештою парубки, отримавши відкупне, пропускали карету далі – де й там інші парубки повторять точнісінько так само. Чи й ще більший викуп візьмуть. «А чо, за таку наречену гріх скупитись».

І так тривало чи не цілий день, доки всі галичани не подивилися на молоду князівну, не поцмокали язиками, вигукуючи: «Не молода, а сама ліпота! Ловка князівна дістанеться князеві з Сіверщини».

Єфросинія від тих оглядин так стомилася, що й розплакалася. Галичани були раді, що молода, прощаючись з ними, так «навсправжки» плаче. Казали:

– Файно плаче молода, тож так файно й жити буде із своїм князем.

А тим часом запрошені жінки, пов’язані рушниками – «коровайниці» – готували («бгали») коровай, що мав стати окрасою весільного столу в Галичі (другий коровай на вже спільне весілля молодого з молодою спечуть там, у Новгород-Сіверську). По родичах молодої ходили «звачі», звали до молодої на коровай. На коровай завітав і молодий, що його грав боярин – мовби за нареченою. І її віддали йому, аби він мав її везти до себе на Сіверщину.

А втім, за традицією першою приїздила «мати» жениха (її роль грала бояриня галицька), і їй показували невістку. Мати мала першою дивитися, не жених – такі були звичаї. Жених міг наречену на той час ще й не бачити. А вже потім відбувалася змова чи рукобиття – ним остаточно й завершувалося сватання, коли домовлялися про витрати на весілля, про подарунки з боку жениха, про оглядини його господарства родичами невістки. А тим часом в домі невістки збиралися родичі, готувалося пригощання. Приїздили родичі жениха і сам жених. Родичі невістки приймали гостей з пошанівком, виходили їм назустріч, кланялись у пояс, саджали гостей на почесні місця у передньому кутку під божницею, а самі сідали біля них. Якийсь час мовчали, дивлячись одне на одного – так вимагали правила пристойності.

І ось наставало збуджене й приємне сум’яття в домі нареченої, котра із своїми подругами, як і велить традиція, готувала придане – шили простирадла, відбирали рушники («утиральники»), салфетки й «завіси», підбирали подарунки женихові та його родичам. У свою чергу родичі невістки теж мали клопотів по зав’язку: обдирали тварин, пекли хліб, смажили-варили яства, готували питво. І наречена щодня зустрічала подружок – так годилося, – причитанням, скаржилась – теж так годилося, – на свою долю, плакала по своїй дівочій волі – за традицією вона мала «голосити» біля порога вітальні й обіймати кожного гостя.

Потім визначався день весілля, оголошувалося придане, що було чи не найважливішим обрядом руського весілля. Воно складалося з постелі, домашнього начиння та прикрас (а часто й рабів), грошей і нерухомості, якщо наречена була із знатного роду.

Починаючи із «змови» (рукобиття) і до весілля – який би не був довгий строк – жених не мав права бачити свою майбутню жону.

А потім подруги нареченої топили лазню (перед цим наречена мала кланятись подругам в ноги і просити їх затопити лазню). І там наречена причитала й голосила, прощаючись із своєю волею, коли їй все їдно розплітали косу, розчісували волосся. Після лазні – Єфросинію це чекатиме в Новгород-Сіверську – рожевощока і схвильована, і рада-радісінька тому, що відбувалося, наречена з розпущеним волоссям сідала в хаті за столом,