Читати книгу - "Вірнопідданий"

Найбільшу симпатію почував він до найлагіднішого з усіх, свого сусіда, товстуна Деліча. Чимсь глибоко заспокоювала, викликала довіру ця лискуча, біла і сповнена гумору маса жиру, яка внизу широко розпливалась до рівня стола і там, ніби зробивши все можливе, осідала без руху, коли не брати до уваги підіймання й опускання пивного кухля. Деліч, як ніхто інший, був тут на своєму місці: хто бачив, як він сидить, забував, що коли-небудь Деліч буває на ногах. Він був створений виключно для того, щоб сидіти за столом, заставленим пивом. Його штани, що в усякому іншому стані меланхолійно висіли мішком, набирали під час сидіння свого справжнього вигляду і дуже надувались. Так само, як і зад, Делічеве обличчя розцвітало тільки за столом. Тоді воно сяяло життєрадісністю і товстун ставав дотепним.

Відбувалася справжня драма, коли який-небудь юний фукс[2], бажаючи пожартувати, відбирав у нього кухоль. Деліч пальцем не ворушив, але на його обличчі, яке поверталося, коли він стежив за відібраним кухлем, відбивалися раптом усі бурі й скорботи життя, і він вигукував крикливим тенором із саксонським акцентом:

— Хлопче! Дивись, не розлий! І взагалі з якої речі ти позбавляєш мене поживи? Це підла, злісна крадіжка моїх засобів до існування, і я можу запізвати тебе до суду!

Якщо жарт тривав занадто довго, Делічеві товсті білі щоки обвисали, і він починав принижено просити. Але як тільки йому повертали його пиво — скільки всеосяжного примирення в його посмішці, який привітний погляд! Він говорив:

— Ти все ж таки добрий хлопець! За твоє здоров’я! — І, випивши, стукав покришкою: — Обер-кельнере!

За кілька годин Делічів стілець, бувало, обертався разом із ним, і Деліч нахиляв голову над раковиною. Вода дзюрчала, а Деліча душив глухий клекіт у горлі, і його товариші по чарці, підхльостувані цими звуками, гнали до туалету. З кислим обличчям, та вже готовий до нових жартів, Деліч знов присував свого стільця до столу.

— Ну, тепер знову все гаразд, — заявляв він. — Про що ви тут говорили, поки я був зайнятий в іншому місці? Невже вам більше нема про що розмовляти, як про бабів? А що мені дадуть за бабу? — Голос його став гучніший. — Кухля прокислого пива, та й того не дадуть. Гей, обер-кельнере!

Дідеріх був з ним згодний. Тепер він знав жінок, він більше з ними не матиме нічого до діла. Незрівнянно вищі ідеали таїло в собі пиво.

Пиво! Алкоголь! Сиди і пий скільки завгодно, пиво не схоже на кокетливих жінок, воно не зрадить і заспокоїть. За кухлем пива не треба витрачати сили, не треба чогось хотіти й добиватись, як у жінок. Усе приходить само собою. Ковтнеш, і вже дечого досяг: людина піднесена на висоти життя і вільна, внутрішньо вільна. Хай навіть поліція оточить шинок: випите пиво перетворилось у внутрішню свободу. Екзамени начебто вже складені. Почуваєш, ніби ти вже закінчив університет, ніби ти вже доктор! Становище в суспільстві виборене — ти багатий і маєш вплив: директор величезної фабрики фотолистівок або клозетного паперу. Тисячі людей користуються наслідками твоєї праці. З-за столу, заставленого пивом, думка людини линула над світом, уявляла собі великий взаємозв’язок явищ, зливалася зі світовим духом. Справді, пиво підносило того, хто його пив, так високо, що він знаходив бога!

Дідеріх охоче прожив би так довгі роки. Та «новотевтони» не дозволили йому цього. Майже з першого дня вони взялися вихваляти перед ним духовні і матеріальні переваги повної належності до корпорації; потроху вони почали вербувати його все відвертіше. Даремно Дідеріх посилався на своє визнане становище «товариша по чарці», з яким він зжився і яке його задовольняло. Вони відповідали, що мета студентського об’єднання — виховання мужності та ідеалізму — не досягається самою лише пиятикою, хоч як багато вона дає. Дідеріх затремтів, він дуже добре розумів, куди все це веде. Вони хотіли примусити його битися на дуелі! Йому й раніше бувало моторошно, коли вони своїми палицями розтинали повітря, зображуючи удари, що їх вони немовби завдавали один одному, або коли один з них приходив у чорній шапочці, і від нього пахло йодоформом. Тепер Дідеріх думав пригнічено: «Навіщо я лишився у них і став «товаришем по чарці»! Відтак мені цього не уникнути».

Так воно й сталося. Та вже перша спроба заспокоїла його. Він був настільки ретельно закутаний, шолом і окуляри так його захищали, що з ним не могло трапитися нічого поважного. Не маючи підстав заперечувати, він підкорявся команді так само охоче й слухняно, як під час пиятики, то ж навчився фехтування скоріше від багатьох інших. Від першого уколу він мало не знепритомнів: він відчув, як по щоці тече кров. Але коли йому наклали шов, він ладен був танцювати від щастя. Він картав себе, що міг підозрівати цих добродушних людей в небезпечних намірах. Саме той, кого він найбільше боявся, взяв його під свою опіку і став його добрим наставником.

Вібель був юристом, і вже це одне забезпечувало йому Дідеріхову покору. Не без жалю до самого себе дивився Дідеріх на англійські сукна, в які одягався Вібель, і на кольорові сорочки, які той носив поперемінно, а потім усі зразу віддавав прати. Але найбільше пригнічували Дідеріха Вібелеві манери. Коли він з легким елегантним уклоном цокався з Дідеріхом, той втрачав останній спокій, обличчя його виражало страдницьке напруження, він проливав половину і давився другою. Вібель розмовляв тихим, гордовитим, аристократичним тоном.

— Що не кажи, — любив він повторювати, — а манери — не пуста штука.

Коли він процідив останні два слова, його випнуті губи нагадували маленьку чорну мишачу нірку. Дідеріха щоразу вкидало в побожний дрож від таких аристократичних манер. Все у Вібеля здавалось