Читати книгу - "Розбійники з лебединого шляху"

Але зазвичай слов'янам, які рушали в грабіжницький похід, вдавалося «без пригод» досягнути мети і, скориставшись з паніки, пограбувати прибережні міста і поселення. Таким чином слов'яни здобули й пограбували столицю Данії Роскіл, а також міста Рібе, Оденсе та інші. Найчастіше вони непокоїли острови Фюа, Лолланн, Зеландію, Фальстер, досягали навіть західного узбережжя Ютландського півострова.

Кількість набігів зростала, щодалі більше датських міст і сіл перетворювалися на руїни, лани дичавіли. Під час таких наскоків грабувалося геть усе, що мало хоч якусь вартість, а що не можна було забрати на корабель, спалювалося. Особливо непокоїли слов'ян полонені, тому їх продавали в рабство або вимагали за них великі викупи.

Як повідомляють датські хроніки, після кожного такого походу ціни на невільників на слов'янських ринках різко падали, що свідчить про велику кількість захоплених у полон. Серед них особливо цінувалися родовиті, заможні бранці. Аби якийсь із них ненароком не втік, його добре стерегли. Датський літописець з природним обуренням згадував, що одного із його співвітчизників-вельмож, захопленого Міславом із Хоцкова, прикували до палі за шию, ноги і груди.

Найвідомішим розбійницьким походом слов'ян вважалося упокорення міста Конунгахелі, розташованого в глибокому фіорді поблизу нинішнього кордону Норвегії і Швеції, яке належало датському королю Еріку II. Короля нібито попереджали, що хтось десь готується до походу. Чи не слов'яни? Тому він і застеріг містечкових. Та ті не повірили. І коли 9 серпня 1136 року великий флот слов'ян у складі близько 650 кораблів з'явився на рейді Конунгахелі, скандинави роти роззявили й встигли хіба що сховатися за мурами. Нападники без перешкод висадилися на суходолі, захопили порт і передмістя, підпалили усе навколо, а в сазі з цього приводу сказано гранично чітко (перебільшується?), нібито на суходіл зійшло тоді 35 тисяч слов'янських воїнів і 1600 коней. Подумаймо про щільність тогочасного заселення Помор'я. Але повірмо літописцям, вони теж люди і виконували, певно, соціальне замовлення.

За кілька днів новоприбульці під проводом поморського князя Рачибора І штурмували місто. Конунгахельці добре зрозуміли, що на них чекає, якщо фортеця впаде. Запеклий опір городян певною мірою збив з пантелику слов'ян. Вони, як і нормани, не звикли до тривалих облог. Тому й заремствували. Аж тут воєвода Унібор, який пильно стежив за перебігом подій, сказав:

«Придивіться уважніше. Спочатку вони кидали в нас списи і стріли, потім каміння і стовбури, а тепер кидають в нас палицями, як у псів. І я відчув, що зброя у них от-от закінчиться».

І справді, оборонцям невдовзі забракло «набоїв», і вони капітулювали з умовою, що їм буде збережене життя. Але…

«Узяли вони всіх, — нарікав літописець, — чоловіків і жінок. Багатьох убили, а саме тих, хто був поранений або замолодий для перевезення. Потім забрали все, що було в місті. Закінчивши грабунок, пустили місто з димом. Після того зробили огляд свого війська і забрали весь народ, як здобич, розподіливши по човнах».

Сплюндрування Конунгахелі було одним з останніх успіхів поморських князів. 1153 року датчани створили своєрідний орден для приборкання слов'янського піратства. Він успішно обороняв датські береги. А через кілька років після сходження на трон Вальдемара І (1157) почався датський наступ на слов'янські міста і порти. 1168 року датські війська під проводом лицаря-біскупа Абсалона здобули Рузу і її столицю Аркону, де була відома у всьому західнослов'янському світі язичницька святиня.

Поморці довго відбивали атаки датчан. Але нарешті і вони змушені були підкоритися. 1185 року князь Богуслав І разом з родиною склав присягу датському королеві Кнутові IV. З чого й радів датський літописець: усе князівство Богуслава було сплюндроване. Вціліло лише кілька міст у глибині суходолу.

На підступність і жорстокість датських, а особливо німецьких нападів уже й раніше нарікали західнослов'янські, зокрема поморські князі. Їх вони вважали однією з головних причин морського розбою своїх підданих. Згаданий Гельмольд наводить слова одного з них, князя вагрів Пшибислава: «А що нам залишається, як тільки покинути землю і в морі серед негод шукати пристановища? І чи наша вина буде, якщо, вигнані з вітчизни, непокоїтимемо море й братимемо здобич у данів і купців, що плавають морем?»

Хто з них більше винен? Ті, хто полюбляв розбій, чи ті, хто подейкував про мир?

Необхідність спільної боротьби з піратами, серед інших причин, привела до виникнення союзу німецьких міст, що вели морську торгівлю. Тут ще не забули про набіги вікінгів і грабіжництво слов'ян, коли 1241 року в любецькій ратуші укладали угоду, де, зокрема, записали:

«… Хай знає нинішнє покоління і пам'ятають нащадки, що ми з любими друзями нашими з Гамбурга уклали таку угоду: якщо раптом розбійники або інші злі люди виступлять проти наших або їхніх городян, починаючи з того місця, де річка, звана Травою, впадає в море біля Гамбурга, а звідти через усю Ельбу аж до моря, і на наших або їхніх городян нападатимуть вороги, то всі кошти й витрати, пов'язані зі знищенням і придушенням цих розбійників, однаково ми разом з ними, як і вони разом з нами, повинні порівну ділити».

Цей документ мав велике значення для середньовічної Європи, бо він заклав правові підвалини північноєвропейського союзу міст, який назвали Ганзою. В XIV–XV століттях Ганза практично монополізувала торгівлю на Балтиці і в Північному морі, водночас створивши і могутню військову політичну силу в Північній Європі. Ганза вела тривалі й успішні війни з багатьма державами і перемагала в них.

Дедалі зростаюче багатство ганзейських міст не пом'якшувало, однак, суспільних контрастів серед городян. Все частіше в конфлікти