Читати книгу - "К7"

— Тактика: по моїй смерті хай валиться світ, що?

— Так і є! Сьогодні найменша проблема може захитати систему рівноваги, що ледь-ледь втримується у світі.

— І втримається, поки бажатиме Москва. Ініціатива в її руках.

— Не конче. І вона теж не хоче війни, хто може ручитися за перемогу?

— А я таки не вірю в те, що тут затривожені.

Тоді Рауль розповів, що Москва вимогла на Заході дозвіл на незалежні розшуки за спричинниками цієї сенсаційної події. Тисячі московських агентів уже сьогодні в дорозі, щоб провірити модерними приладами радіоактивність різних місць, особливо тих, де близько розміщена металургійна індустрія. Будуть провірювати їхню продукцію, навіть найменші бляшки, щоб сконтролювати, чи не є це, бува, частини до ракет, замовлені з якогось центрального диспозиційного пункту.

— А чому радіоактивність? — здивувався Семен.

— Вони міркують, що погінною і вибуховою силою є атомова енергія. Шукають, отже, її слідів дуже вразливими апаратами Гейгера з землі й з літаків. Московські комісії мають провірити всі лабораторії і металургійні фабрики, де можна б готовити складові частини ракет.

— А що на такі вимоги Захід?

Рауль байдуже знизав плечем:

— Як не погодимося, стягнемо на себе підозріння співучасти. Хай собі шукають, це їх болить, а не нас!

Ми сиділи мовчки. Що було й казати? Новина справді неприємна.

Гаська перервала мовчанку:

— А ти не питав Рауля, чи вже приїхали ті «комісії»?

— Якби були тут, він сказав би мені про це. А коли не згадував, то напевно їх ще тут нема. Я вдавав, що справа не дуже мене цікавить та що не вірю в появу ракет.

Увечері ми говорили з дядьком. Коли Семен передав коротко розмову з Раулем, на обличчі дядька появилися риски турботи.

— Треба приготовитися до цього. Ти вже думав, що нам робити?

— Перше мушу випустити ракету на Москву. Опісля знейтралізую випромінювання останків К7. Воно, правда, не атомове, але нові точні прилади ловлять його, зокрема секундарне випромінювання.

— К7 примісти в підземеллі, знаєш, про яке я думаю. Заховай К7 в олив’яній коробці. Зверни увагу, що ми таки не знаємо про найновіші московські осяги у вишукуванні променів.

— Добре, — погодився Семен. — А як у тебе, дядьку, з продукцією К7?

— Мінерали, які дістав, мають мінімальний процент. А до цього переробка дуже кропітка.

Дядько зітхнув важко, було помітно, що це питання йому нелегко розв’язати.

— На всякий випадок ти маєш залізний припас на політ у простори! — закінчив дядько.

13 червня ми втрьох мчали до нашого сховку у скелі. Гаська глянула на блискучу ракетку і здивувалася:

— Це вона? Така маленька?

— Мала, але яка складна. Глянь на її голівку — чудо техніки!

Семен наставив числа на голівці, й ми подалися додому.

Ранком Гаська побудила нас:

— Вставати! Сьогодні великий день!

— Ще рано! — бурмотів я.

Вже таку природу маю, що не можу схоплюватися раннім ранком. Тоді цілий день не маю доброго настрою. Але з Гаською не можна поставити на своєму.

По сніданку Гаська глянула на годинник.

— Як же, починаємо?

— Починаємо!

Семен увімкнув обережно невеличку підойму.

— Уже летить! — сказав, і ми підійшли до стола.

У кімнаті було темно, тільки столова плита фосфоризувала своїм таємничим світлом. Та ось ми побачили блискучу точку та зариси землі.

— За кілька секунд будемо на території СРСР. Уже!

Над Владивостоком Семен обнизив літ ракети. Особові авта мчали вулицями, мабуть, утікали радянські партійні достойники. Люди метушилися розпачливо, пробігали під авта, які не зупинялися. Було видно побитих і переїханих.

— Паніка! — сказав Семен. — Червоні буржуї рятують життя. Не довіряють моїм запевненням у летючці. Уявляю, як їх налякав рев ракети.

Деякі міста були майже порожні, безлюдні, зате поза ними в околиці видніли цілі таборища втікачів.

— Урал!

— Казань!

— Москва!

Вулиці міста були безлюдні.

— Цікаво, чи люди повтікали, чи, може, з Кремля заборонили їм виходити з домів.

Раптом на екрані появилися довкола ракети невеличкі блиски, і ракета, здавалося, задрижала.

— Обстрілюють!

Ми нахилилися уважливо над столом.

— Чи це небезпечно для нашої ракети?

— Тільки тоді, якби набій попав у саму голівку ракети. Але це був би припадок, один на сто тисяч. Тиснення повітря при вибуху змітає її убік, це вже така прикмета її. З двох причин: вона мала, а друге: тут діє К7.

— Кремль!

Ракета летіла тепер низько, на екрані видніли вежі і червона зоря на одній з них.

— А ось і наша ціль!

— Цей будинок?

— Централь МВС і мозок та зброя партії й імперії. І катівня, типово московська інституція, як за Івана Грозного.

Ракета наче з намислом окружила будинок. Це був потужний блок-хмародер з тисячами вікон і внутрішнім подвір’ям, набитим автами. Зариси будинку затиралися і миготіли, на мить було видно відкрите вікно і сірий мур, бляшаний дах і знову стіну хмародера. Семен поклав руку на невеличкий вмикач.

— Увага! — прошепотів. — Розрив!

Образ раптом посірів, ясна точка ракети зникла, і враз бризнуло на екрані яскраве світло.

— Кінець! — заговорив Семен. — Будинок МВС не існує! Глибокі підвали з актами терору, із списками підозрілих і призначених на ув’язнення — не існують! База імперії спалена, розбита на порох, безслідно знищена! Коли в будинку були емвесисти — не залишилося по них ні сліду. Кінець!

… Ми мовчали довгу хвилину.

Семен узяв телефонну