Читати книгу - "Люди з Червоної скелі"

Каї-Наї побачив, як сльози потекли з її очей… Але вона витерла їх, усміхнулась і спитала:

— Де ти був, любий, і як довідався, що я тут?

Каї-Наї розповів їй, як він зостався самотний у лісі, як блукав там і натрапив на плем’я, що мешкало на червоній скелі; як вони з Маборою пішли по слідах білявих людей і дійшли до водяного селища.

— Тепер я розумію, — сказала вона, — це ти укусив за ногу Дода…

З табору долетів до них звук свердла. Вона подивилась на табір…

Там коло багаття знову сидів чоловік, що вигадав плуга і свердлив свої дірки.

— Я боюся за тебе, синку… Дод дуже лютий і недобрий чоловік… Він заприсягся, що розтрощить тобі голову, коли ти ще попадешся йому на дорозі.

Каї-Наї засміявся.

— Я не боюся Дода! — сказав він.

— Що думають робити біляві люди? — раптом почувся голос Мабори, що підповз до них і слухав розмову Каї-Наї з матір’ю.

— Хто це? — злякано запитала жінка.

— Не бійся, мамо… Це Мабора, парубок з червоної скелі… Ми укупі прийшли з ним сюди.

— Що думають робити біляві люди? — знову нетерпляче спитав Мабора. — Що казали Дод та його товариш, коли повернулися додому? Чи думають люди з озера напасти на плем’я орла, чи Дод з товаришами випадково потрапили до нас?

Жінка подивилась на Мабору. Він лежав схований за кущем, і крізь віти чагарника їй були видні тільки очі парубка, що дико горіли від нетерплячки.

— Дод з товаришем випадково потрапили до вас, але вони тепер мають на думці перебити вас, як плем’я Уру-Уру, і забрати у вас жінок…

— Коли?..

— Я не знаю… Але здасться, що не скоро…

— Що робила ти, мамо, з жінками і нащо тягала пенька, що рив землю?

— Я й сама не можу зрозуміти цих людей, нащо вони риють землю… Вони великі чарівники… У них усе не так, як у нас. Той чоловік, що зараз сидить коло багаття, казав, що цим пеньком по весні вони ритимуть землю й кидатимуть у неї зерно.

— Він чаклун?

— О, він великий чаклун… Він ще казав, що з того зерна виросте багато-багато зерна…

— Нащо їм зерно? Принаджувати птахів у сільця?

— Ні, вони самі їстимуть його…

— Зерно? Вони їстимуть зерно?

Багато чудесного й незрозумілого бачив Мабора у цих чаклунів, що жили на воді серед озера, але те, що почув він зараз, вразило його, м’ясоїда й печерного мешканця, більше за все. Їсти зерно! Хіба їм замало риби в річці й озері та звірів у лісі?

Вони роблять з зерна ось що, — сказала жінка й дала Маборі кусок чорного твердого з золою коржа…

Мабора відкусив трохи коржа, пожував і з огидою виплюнув. Після цього чарівники з озера не стали вже цікавити парубка: він зневажав їх…

Вони їдять зерно! Тільки подумати: вони їдять зерно!

— Я іду додому! сказав він. — Коли хочеш, жінко, ходім до нас…

Я не можу йти з вами, бо тоді вони взнають, що ви були тут, і доженуть вас…

— Не доженуть, — упевнено сказав Мабора.

— Ні доженуть… Вони нацькують своїх собак і пустять їх по сліду…

Їй сором було признатися, що вона стала вже за жінку тому чоловікові, що свердлив дірки, і їй зовсім не хотілося йти до червоної скелі. З другого боку їй хотілося, щоб Каї-Наї був коло неї.

— Зоставайся, синку, зі мною… — якось мляво сказала вона.

— Я не піду до них… Вони вбили мого батька. Я помщуся за батька, — злісно відповів Каї-Наї. — Ходім, мамо, з нами!

— Я не можу… Я слаба… Я не дійду до червоної скелі…

— Ходім, Каї-Наї! — сказав Мабора. — Твоя мати покуштувала вже страви білявих і не піде до нас…

— Ходім, мамо! — знову сказав Каї-Наї.

Жінка мовчала.

Хлопець повернувся і поповз у траві.

Мабора хотів був зараз таки іти додому, але раптом у голові його заворушилася несподівана думка: треба якось помститися, щоб біляві ці чарівники й зерноїди довго пам’ятали людей з червоної скелі! Він знаю, як помститися! Він спалить ліс, що порубаний лежав на березі коло селища, і знищить всю велику роботу, що її зробили мешканці водяного селища, рубаючи дерева. Йому хотілося підпалити селище, але він знав, що це не можливо.

Очі Каї-Наї заблищали радісним вогником, коли Мабора поділився з ним своїми думками.

— Велике багаття зоставимо ми цим зерноїдам! — радісно сказав він.

Нарубок і хлопець заховалися в гущавині лісу й нетерпляче чекали ночі, щоб здійснити свої мрії.

Коли сіло сонце, вони знову підкралися до табору зерноїдів. На березі був великий шум і гомін. Майже все селище зібралося тут. Наметів і риби, що порозвішувана була на дрючках, вже не було, а серед порожнього тепер місця, де стояли намети, зерноїди розпалювали велике багаття. Мабора та Каї-Наї, як білки сидячи на дереві, намагалися зрозуміти, що вигадали ще і що робитимуть ці кляті зерноїди. Але те, що побачили вони, так збентежило і вразило їх, що вони довго сиділи мовчки, не вірячи своїм очам.

Коли багаття запалало, до нього підбігло чоловіка двадцять хлопців і парубків; вони повихоплювали головешки з багаття й, розбігшись по березі, підпалили зрубаний й повалений купами ліс!..

Вони самі зробили