Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Рубай канати…

Він чув короткий приглушений звук. Чорні тіні замиготіли на півбаку. Потім відчутно здригнулась палуба, і під напором вітру судно поволі рушило до середини бухти.

З невеликого баркаса, що стояв на якорі за тридцять метрів від «Дианы», підсилений рупором голос прокричав чи то вражено, чи то перелякано:

— Вони відходять!.. Гей, на «Резонаблі»!.. Полонені пробують утекти…

Головнін оглянувся на віце-адміральське судно. Крізь клапті туману він виразно бачив, як там, на кормі, на пікафуті, на баку замигтіли тремтливі вогні. Він зрозумів: за сигналом тривоги англійські моряки кинулись до гармат. З цієї секунди він наче забув і про «Резонабль», і про берегові батареї… Хай буде, що буде! Намагаючись приховати хвилювання, штурвальний матрос неголосно повторював слова команди… Поривчастий вітер, здавалось, силкувався зірвати штормові стакселі. «Диана» йшла дедалі швидше, і неясні силуети англійських військових та купецьких кораблів виникали й танули то з правого, то з лівого борту…

Збігали хвилини, але англійці не відкривали вогню. Чому вони гаяли час, випускаючи «Диану»? На шлюпі, мабуть, не було людини, яка не питала б себе про це, що дивувалася з того, що противник мовчить. Однак події цього короткого часу складалися саме так, як і гадав Головнін: там, на «Резонаблі», природно виникло побоювання, як би не пошкодити власні судна. В таку темряву й негоду навіть найвправніший артилерист не міг би поручитися за точність прицілу. А на рейді ж бухти відстоювалося багато кораблів.

Може, англійці були певні в ходових перевагах свого «Резонабля» і сподівались наздогнати «Диану» в океані? Головнін розумів, що, захопивши вдруге «Диану», «давні приятелі» не вагаючись оголосять шлюп трофейним, а весь екіпаж судна ув’язнять. Та, зрештою, капітан знав і інше: жодного офіцера й жодного матроса шлюпа ця загроза не могла зупинити. Беззавітно вірні батьківщині, його люди готові були до кінця виконати свій обов’язок.

У своєму глибокому довір’ї до екіпажу корабля Головнін спирався на факти: він знав біографії кожного з цих людей, їхні діла й думи. Тут було чимало матросів, що раніш служили на інших суднах імператорського флоту. У розмовах на дозвіллі вони нерідко згадували своїх колишніх нелюдів-начальників і страшні, образливі кари ліньками. Жоден офіцер «Дианы» не насмів би вдарити матроса. Головнін раз і назавжди заборонив кулачне самоуправство. Дехто вважав його революціонером, та Василя Михайловича це слово не лякало. Він не раз повторював офіцерам, що матрос — така сама, як і вони, дворяни, людина й громадянин.

— У нас одна батьківщина, — казав він, — і кожен із нас повинен їй служити, доки не перестане битися його серце. А серце російського моряка чутливе і вдячне: воно не здригнеться перед дулом пістолета, щоб відплатити командирові добром за добро.

В цю тривожну годину на трудному, небезпечному шляху до волі перевірялася школа Василя Головніна, і він вірив людям своєї школи.

Цю найнебезпечнішу частину шляху, де зіткнення з яким-небудь кораблем. здавалось неминучим, Головнін недаром вивчав багато днів. Скільки разів виходив він шлюпкою на далекий рейд і до мису, за яким так виразно, лунко, могутньо дихав великий, величний океан… Вийти з бухти або провести в неї судно Головнін зміг би тепер за будь-якої погоди, в найтемнішу ніч. Але кораблі, що приходили в бухту, звичайно міняли місця стоянок, залежно від вивантаження, від навантаження, від розпоряджень майстра-катенданта, знавця гавані й рейду, грунту, течії й вітрів… Надвечір, пильно оглядаючи в підзорну трубу знайомі обриси Саймонс-бея, Головнін намагався запам’ятати, на яких місцях стоять судна. Якби довелось йому зараз позначити на карті бухти тридцять або сорок точок, де кинуто якорі, він зробив би це за хвилину і не помилився б. Але деякі судна могли переміститися. В сум’ятті шквалу, туману й дощу, в нічній темряві, яка в цих краях насувається надзвичайно швидко, дозорні на півбаку й на марсі не побачили б корабля на дорозі…

Отже, на якийсь час Головнін забув і про «Резонабль», і про берегові батареї. Напевно, віце-адміральський фрегат уже рушив у погоню? Зненацька, просто по курсу, перед самим бушпритом «Дианы» вимальовується чорна тінь… Це корабель. Кілька хвилин, і шлюп протаранить невідоме судно. Головнін сам хапається за спиці штурвала:

— Ліво на борт!..

Побіля самісінького борту «Дианы» промчав чорний силует… І знову гучним обвалом навалюється вітер; крутиться коловертень розпиленого дощу; білими спалахами проблискують крізь темінь, злітаючи над боргом, гребені хвиль…

Яке щастя після нескінченного, пекучого до болю полону знов почути гул океану!

За весь час своєї служби на флоті Головнін не пам’ятав, щоб іще коли так блискавично виконувалися його накази. Це була важка, небезпечна робота — на мокрих і слизьких реях, в непроглядній темряві ночі, під вітром, що скидався на шалений водокрут… Слово команди — і вже прив’язано фок, і поставлено грот-марселі, і вистрілено брам-стеньги, і піднято брам-реї, і поставлено брамселі… Аби тільки ущух шквал та подув рівний вітер, — шлюп уже був готовий стати під усі паруси.

На якісь секунди в просвіті серед рваних хмар відкрились похмурі висоти берега, — це був знайомий мис Хіпгкліп… Отже, грізна скеля Уїтл лишилась далеко за кормою. По той бік мису хвилі вже не стикались, не кипіли, — високими, спадистими лавами неслися вони в піч, у могутній простір океану.

До самого світу ніхто на шлюпі очей не звів, ніхто не поскаржився на біль від поранень та ударів.

Під першими нерівними проблисками світанку Головнін побачив усю команду на передній палубі корабля… Мокрі, в подертому одягу, в саднах і в смолі, люди стояли нерухомо, наче закам’яніли, напружено вдивляючись у безкраю далечінь, і сувора радість освітлювала їхні обличчя.

Ранок був ясний і синій, з безхмарним небом, з прозорою, сяйною бірюзовою хвилею. Навально проносячись вздовж борту, грала й шипіла і райдужно відсвічувала піна. Незримий тягар поривчасто виповнював паруси. І був він гострий і солодкий, вітер волі, яким так жадібно дихали тепер моряки «Дианы».