Читати книгу - "Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею"

Пам'ять розсміялася: «Пам'ятаєш?» Я посміхнувсь у відповідь. У театральному ставили «Будинок, який побудував Свіфт». Мене, натякнувши на фехтувальне минуле, узяли на «прохідняк». Роль Чорного констебля. Ну, не «Їсти подано!», але щось на кшталт того. Дві репліки у середині спектаклю, потім піти, повернутися через сім хвилин і заколоти Рудого констебля, Костя Савелькіна. На прем'єрі ми з Костем нудилися за кулісами, чекаючи першого антракту, і одна подружка витягла нас до кафе «Арлекін», хильнути по келиху шампанського. Хильнули. Перекурили. Повернулися, одяглися в костюми, узяли шаблі.

Все йшло за планом: нудно і буденно.

Але коли я вийшов заколювати Костя… Можливо, шампанське лупануло йому в голову. Або сеча. Або аванси подружки. Але він стояв біля тюремних грат, тримаючи шаблю зовсім інакше, ніж ми домовлялися. Замість кварти — прима. І дитячий, божевільний кураж у погляді. Наступної секунду я виразно зрозумів: зараз піду на відпрацьований випад, Костів клинок — назустріч, під невдалим кутом зіб'є навскоси вгору… Прямо у праве око. Без промаху. Азарт, чужий і страшний, охопив мене. Зал встає, повисаючи в паузі перед овацією, на підлозі лежить Кость без ока, дура-публіка чманіє від захоплення…

Зал таки встав.

Це був найкращий випад у моєму житті. Кость запізнився на третину такту. Не піднявшись до рівня обличчя, кінчик моєї бутафорської шаблі увійшов йому між гудзиками мундира, слизнув упритул до корпусу — і, прорвавши тканину на боці, висунувся назовні.

«А-а-а!!! Браво! Браво!..»

— Сука ти! — шепнув я, нахилившись до убитого: нібито мацати пульс.

— Прима? — понуро запитав труп. — Замість кварти? З мене коньяк…

Увечері ми напилися, як остання наволоч.

Згадуючи давню ескападу, я піймав себе на тому, що намагаюся без зайвої потреби не нишпорити по кишенях. От уже більше години — намагаюся. Весь час здавалося: десь там валяється різьблена кулька. Спадок. Куля-в-кулі-в-кульці… І, напевно, з потаємної глибини мені підморгує зірочка: невиколоте око недовбитого Костя Савелькіна. Катарсис мій нездійснений. І ще: чомусь у спогаді я бачу все як глядач. Із залу. Відчуття, що вся історія трапилася зі мною, коханим… Не було його, цього відчуття.

Із залу дивлюся. З безпеки. На блазня-облудника в моєму ковпаку.

П'ятий ряд, третє місце. Направо від проходу.

От як зараз.

— …гівно! Ти зрозумів, Лерко, — повне гівно!

Ах, травестюхи, сіль землі! Пил куліс! Я і не помітив, коли вона підійшла. На сцені метушилися робітники, мурашками розтягуючи вигородку, режисер давав останні вказівки завпосту, синьому від щетини й вічного похмілля, а Лапочка сиділа поруч, закинувши ногу на ногу, і висловлювала свою думку.

— Хто, Лапочко?

— Я. Тобі добре: шебуршиш тихесенько, бабки рубаєш і насрати тобі на високі почуття! А у мене, може, депресія?! Я, можливо, завтра еленіуму наковтаюсь і здохну. Сорок пігулок. І в гарячу ванну.

— Фталазолу наковтайся. Сорок пігулок. А у ванні, Лапочко, вени ріжуть.

— Ні, вени не хочу, — на повному серйозі сказала вона. Розпустила верх корсажного шнурування, глибоко зітхнула. — Лежи в кров'яці… Бридко. Ех, Лерику, кльовий ти чувак! Простий, як правда. А наш педик мене поїдом їсть: «Вікто'ія Се'гіївна! Ще 'азик діалог з А'кашенькою! Вами не 'озк'ито т'агедійность мотивацій!» Я цей діалог вже в сортирі видаю і змиваю! Трагедія, м-мать… Передача «Я сама»: як подолати клімакс…

Педік — це був їхній режисер. Аркашка — Дон Хуан, прем'єр-коханець на пенсії.

Кльовий чувак — я.

Цікаво, як вона мене позаочі величає?

— Ти просто Аркашу терпіти не можеш, Лапочко. І весь тобі психоаналіз.

— Точно! — маленька акторка раптом завелася. Сунула в зуби сигарету, але підкурювати, провокуючи «педика» на скандал, не стала. Збила в кутик рота, прикусила дрібними, блискучими зубками. — Лерко, ти геній! Мейерхольд драний! Аркашка мене за стегна мацає. На коліна всадить, нібито по ролі, і давай старатися! А у нього долоньки вологі, липкі… Слухай, Лерко, пройди зі мною діалог! Ну хоч разок! Я ж потім буду під Аркашкою діалог пихтіти, а тебе, золотого, згадувати! Ну що тобі варто, Лерику! Наташка твоя не ревнива…

— Слухай, ти зовсім з глузду з’їхала…

— Та що ти ламаєшся, наче целочка! Пройди разок, і гуляй. Мені різницю потрібно відчути! Ну, просто репліки підкидай…

— Лапочко, я тут у справах. Години на дві, не менше!

— Ну і забийся зі своїми справами! Лерко, рідненький, я покурю, почекаю…

Чого хоче жінка, хоче Бог. Виражаючись культурно, хрін відкрутишся.

Як там співав Вертинський?

— …Ах, он воно що! Це і є твій гребінь?

— Так! Ти чуєш — так! Я за цим приїхала! Ось до чого ти мене довів! Бо ти розпусник! Ти брехун! Ти негідник!

— Не забудь сказати, що я вбивця…

У залі було темно й порожньо. На сцені було темно і порожньо. Нічний театр — сон розуму, що породжує чудовиськ. Тьмяно світилася внизу, біля бічних дверей, лампочка «аварійний вихід». Жовте нагадування про можливість подарувати собі свободу простим кинджалом… М-да, Шекспір — на рідкість невчасно.

— Не забудь сказати, що я вбивця.

— Пішов в жопу, Лерко. Досить.

Хотів було огризнутися, але передумав. Лапочка ледь не плакала. За годину з гаком я, садист і глитай, довів її майже до істерики. І нічого із собою не поробиш. У мене пропало відчуття сцени. Глядач, глядач, лише глядач, якому ріже око фальш. Якого на репетиції категорично пускати не можна. Діалог з кожним повтором ставав кращим, а я — злішим. Велика