Читати книгу - "Подзвін з-під води"

– А, це ви… Так, зі мною все гаразд, якщо зі мною взагалі може бути щось гаразд… Та ви не звертайте уваги, все добре, насправді. Я тоді хоч трохи розважилася. І у вас чудові друзі, можете так їм і передати. – Валерія нарешті подивилася на нього, і він помітив, що вона знову плаче. Він хотів щось сказати, але слова застрягли у нього в горлі, і він зрозумів, що й сам уже близький до того, аби розплакатися. Але раптом Валерія взяла його за руку:

– Дякую вам за те, що намагаєтеся мене розважити. Дякую! Ви дуже мені допомагаєте. Але зараз я хочу побути на самоті, – Валерія ще раз пильно подивилася на нього крізь сльози, важко зітхнула і пішла геть.

Антон відчув, як до горла підкочує важкий клубок самотності, і з кожною хвилиною він більшає, заповнює легені, всі його нутрощі, врешті, стає таким велетенським, що вже не поміщається усередині і ось-ось має вискочити назовні. Антон схопився обома руками за старезний каштан і міцно притулився до нього в надії знайти захисток у цього великого дерева, від якого віяло теплом і затишком. Він закрив очі і довго слухав вітер, що тривожно шарудів у кроні каштана, скидав з нього пожовкле листя і нашіптував якісь таємничі, одному йому знані замовляння. Він слухав, як усередині дерева рухався сік, як десь там, під корою, вирувало невідоме життя, можливо, останні його сплески перед довгим зимовим сном.

Антон і незчувся, як хтось поклав йому руку на плече. Це був Олег Петрович.

– Я спостерігав за вами, вибачте. Просто ви стоїте так уже більше години, тому я вирішив порушити вашу медитацію. До речі, ваш брат вас не дочекався, бо дуже поспішав на якийсь концерт, і я його відпустив… Знаєте, насправді, це дуже корисно – ось так постояти, обійнявшись зі старим деревом, послухати його таємниці. Є навіть такий вид терапії – спілкування з живою природою. І ви знаєте, ми, напевно, проведемо одне з наших наступних занять десь на природі, не відкладаючи це до холодів. Дякую, що підказали мені такий хід! – Олег Петрович уважно подивився в Антонові очі і продовжив: – Не маєте бажання трішки пройтися, можливо, десь випити кави або чаю?

Антон погодився, ледь відірвавши себе від такого ласкавого і теплого дерева. Вони повільно рушили сутінковими вулицями, що тільки-но починали тьмяно мерехтіти блідими ліхтарями, і незабаром вийшли на Гончара, мимохіть розглядаючи яскраво освітлені вітрини дорогих магазинів, де приміряли нові сукні красиві довгоногі дівчата, а їхні суворого вигляду кавалери нервово почісували підборіддя і стурбовано поглядали на дорогі швейцарські годинники. Щосекунди розгойдували присмеркове повітря скляні двері численних офісів, банків, салонів краси й бутиків, випускаючи на волю їхніх полонених, що з якоюсь мазохістською самовпевненістю одразу вливалися у вечірній людський потік. Ця вулиця, що спускалася вниз невеликими звивинами, завжди дивувала Антона химерним, суто київським поєднанням потворного сучасного і затишного минулого – одразу за яскравим евроремонтом парадних ховалися загадкові темні підворіття, які завжди лякали пізніх перехожих. Здавалося, сутінки у цих зашкарублих від бруду та часу двориках тривають завжди, і варто лише пірнути в один з них, як одразу потрапляєш в інший вимір, де начебто нічого й не змінилося з початку минулого сторіччя. Облізла фарба й численні глибокі тріщини на стінах, балкончики, що розсипаються майже на очах, нерівна кладка, напівкруглі вузенькі віконця, атланти, що тримають на плечах напівзруйновані колони, різьблені дерев'яні надбудови над під'їздами, купи сміття в кутках і особливе, трохи затхле і водночас якесь солодке повітря міщанського Києва – усе це робило цю вулицю і потворною, і красивою, і відразливою, і приємною, і до болю сучасною, і до щему старовинною.

А навколо вирувало особливе вечірнє життя великого міста – робочий день уже закінчено, люди масово повиринали з глибин своїх офісних акваріумів і тепер поспішали хто куди. Звичні черги у хлібних крамницях і на автобусних зупинках, товкотнеча і метушня біля входів до метро, вічні бабусі з квітами, вишитими рушниками і кілограмами насіння, які не встигають розпродавати свій невибагливий крам, чомусь завжди чорні обличчя таксистів, що запопадливо посміхаються кожному перехожому, голосні крики з відчинених дверей кафе і забігайлівок, натовпи молоді, що поспішає на якийсь концерт, порожні погляди численних гастарбайтерів, що не знають, чим зайняти цей вечір, масне від блимання та скавуління різноголосих сигналізацій повітря, бастіони чорних лискучих машин, що, наче оселедці в банках, ущерть заповнили всі тротуари, й одна велика пробка на всіх дорогах одразу, яка тягнеться ніби з ранку й до вечора, неначе велетенська стокілометрова кишка. Мимоволі Антон відзначив про себе, що Київ кінця першого десятиліття нової епохи вже нічим не нагадує велично-затишне, інтелігентне, творче і по-домашньому привітне місто кінця епохи минулої. За десять останніх років місто змінилося до невпізнання.

Коли він, двадцятидворічний, завзятий, сповнений надій та ілюзій, приїхав сюди з рідного Житомира, він одразу закохався у це місто і зрозумів, що відтепер його життя зміниться на краще, що тепер воно засяє новими яскравими барвами і що тепер його вже ніщо не зупинить на шляху до успіху і слави. Молодий журналіст уперто взявся будувати власну кар'єру, з головою поринув у бурхливі редакційні будні і не встиг отямитися, як з тих пір промайнуло вже майже десять років. Але він раніше не помічав, чи просто не мав часу помічати, як спочатку спроквола, поступово і неохоче змінювався Київ, а потім це стало помітним якось водночас різко і несподівано.

Тепер Київ – це химерне поєднання трьох потужних течій, що, зливаючись в єдине бурхливе місиво, роблять місто смердючою клоакою, якою і має бути справжня столиця. Три рівноцінні течії, що змивають усе інше на своєму шляху і, зливаючись, стають непереможним ураганом. Три, на перший погляд здавалося б, окремі і навіть протилежні форми існування сучасної людини. Три філософії, три сутності, три прояви викривленого людського начала. Три обов'язкові сенси сучасного столичного буття. Бізнес, гламур і бидло. Цікаво спостерігати, коли ці три течії зливаються в один потік десь на Хрещатику й течуть паралельно, а то і єдино, аніскільки не ворогуючи між собою, то в бік площі Льва Толстого, то до майдану Незалежності, пірнаючи під землю у Метрограді і виринаючи на поверхню