Читати книгу - "Ім’я дитини в українській родині"

Прагненням дотримуватися християнських традицій часто пояснюється вибір батьками подвійних чи навіть потрійних імен. В одних випадках, коли батьки вибрали дитині нехристиянське ім'я, то священики пропонують додати до нього християнське. Так з'являються подвійні імена Олег-Петро, Руслан-Михайло або Діана-Марія, Марія-Світозар, Ждан-Корнелій. В інших випадках вибір подвійних або навіть потрійних імен типу Анна-Марія, Єва-Софія, Петро-Павло-Ілля окремі батьки пояснюють прагненням забезпечити найменованій дитині двох або навіть трьох небесних заступників, бо саме так тлумачать цей звичай у середовищі римо-католиків, де практика давати подвійні або навіть потрійні імена дуже поширена.

Певний зв'язок з християнською мотивацією мав поширений по всій Україні звичай давати позашлюбним дітям рідкісні, незвичайні імена, чим, як вважалося, тогочасні священики боролися проти виявів аморальності серед своєї пастви. Так, за спостереженнями учених, у закарпатських селах з'явилися імена Афтанас, Базіль, Митрофан, Никифор, Нерон, Прокоп, Єфрим, Векла, Гапка, Мотря, а у селі Скотарське на Закарпатті вже у XX столітті піп назвав байстрюка іменем Вараховба[19]. У Гуцульщині, за словами С. П. Павелко, попи також підбирали для дітей незаконного ложа якісь глузливі, важкі для вимови, неавторитетні імена, які зразу виокремлювали їх у селі. Для хлопчиків такими іменами були Гапій, Микита, Борис, Гліб, Давид, Дам'ян, Никифор, Антон, Власій, Марко, Кость та ін. Для дівчаток – Ростислава, Ярослава, Палагна, Меланка, Мотря, Горпина, Варвара, Оксана, Рогніда та ін[20]. Проте відомі також численні випадки, коли священики, вибираючи немовлятам неблагозвучні, рідкісні імена, тим самим зводили якісь приватні рахунки з їхніми батьками. Чи не найвідомішою стала історія імені Нимидора, яку розповів Іван Нечуй-Левицький у повісті «Микола Джеря»: «Ту дівчину звали Нимидорою. Піп був сердитий на її неслухняного батька й надавав його дітям таких йменнів, що всі люди на селі ніяк не могли убгати їх собі в голову, а баба-повитуха ніколи не могла донести в своїй голові того ймення й загубила його на поповому порозі. Тій дівчині піп дав ймення Минодора, а люди в селі звали її Нимидорою».

Родинні традиції щодо вибору імені дитини – це присвоєння дитині імені на честь батька чи дідуся, матері або бабусі. Вибір імені на честь батьків або рідних можна кваліфікувати як світську ремінісценсію християнського звичаю називати немовля іменем святого, у день якого воно з'явилося на світ, адже обираючи дитині ім'я на свою честь, батьки чи дідусь-бабуся утверджували пам'ять про себе, свої добрі справи в імені дитини чи онука.

Звичай називати сина іменем батька, як вважають учені, має в Україні тривалу традицію. За даними професора Павла Чучки, на Закарпатті уже в середині XVII століття непоодинокими були факти, коли батько й син називаються одним іменем. Щоправда, стосовно історичних даних не можна виключати випадки, коли тезойменність сина і батька зумовлена близькими датами їх народження. Однак у XX столітті можна з упевненістю стверджувати, що звичай називати сина, як правило старшого, на честь батька став на Закарпатті дуже популярним. Це дало підстави одному місцевому журналісту дотепно пожартувати, що найпопулярнішими іменами на Закарпатті є Василь Васильович, Іван Іванович, Павло Павлович. І справді, наприклад, серед 62 персоналій-чоловіків, поданих в «Енциклопедії Закарпаття. Визначні особи XX ст.» на літеру Б, у одинадцятьох власні імена збігаються з іменами їхніх батьків: Білак Іван Іванович, Бовді Адальберт Адальбертович, Бойко Микола Миколайович, Бокотей Андрій Андрійович, Бокшай Йосип Йосипович, Борецький Адальберт Адальбертович, Борканюк Олексій Олексійович, Боролич Юрій Юрійович, Бращайко Михайло Михайлович, Бурч Василь Васильович, Буцко Степан Степанович.

Разом з тим треба зазначити, що традиція називати дітей іменами батьків має регіональний характер, бо в окремих регіонах України, навпаки, існує заборона називати дітей іменами батьків, бо вважалося, що такі діти будуть кволими та хворобливими. Так, на Гуцульщині хлопчиків на честь батька не називають, вважають, що це не дає дитині щастя, а більше заведено називати дідовим ім'ям. Тим паче, не бажано називати одним іменем три покоління поспіль – батько, син, онук – кажуть, що дитина буде хворіти або хтось із них помре. Дослідники сучасних імен помітили також, що, обираючи для новонароджених імена їхніх дідусів чи бабусь, у такий спосіб окремі українці прагнуть засвідчити особливу любов, сподіваючись на матеріальну підтримку належно пошанованих родичів.[21]

Імена, попри затемненість свого первісного значення, як відомо, мають величезний виражально-символічний потенціал, який здавна багатохто намагався використати для маніфестації національного походження найменованої особи або засвідчення її соціального статусу. Так, ще з дохристиянських часів на Русі-Україні суспільна верхівка, зокрема князі, іменувалися, як правило, іменами-композитами на зразок Святослав, Святополк, Володимир, Ярослав, Всеволод та ін. З християнізацією Русі-України у князівських родинах найчастіше дітей називали іменами Василій, Давид, Георгій, Михаїл, які вважалися царськими, бо їх мали державні діячі ще біблійних часів або святі чи архангели, що прославилися ратними звитягами. Царські імена зберегли свою популярність серед українських князів і після занепаду Київської Русі, що засвідчує неперервність та спадкоємність традицій українського назовництва. Так, за даними генеалогічної схеми, укладеної професором Наталею Яковенко, у роді князя Данила з Острога (Острозького) протягом ХIV – ХVІІ століть вживали такі чоловічі імена: Юрій –