Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » День на роздуми, Олександр Вікторович Зима 📚 - Українською

Читати книгу - "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "День на роздуми" автора Олександр Вікторович Зима. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 119
Перейти на сторінку:

Не всім нам щастить, містер Павел. Я гадаю, Мері знайде себе в житті й забуде про існування „Циклону“. До речі, суд так і не встановив, чи справді існує горезвісний „Циклон“, чи це просто вигадка убитої горем сім’ї, бо досі на рахунок Мері не поступило жодного цента.

Надто багато суму в листі, але це лише хвилинна ностальгія за рожевими юнацькими літами. Я увесь в роботі, Павел. Бажаю того ж і вам.

Чекаю вашої думки стосовно моїх запросин. Життя людське надто коротке, Павел. Особливо у наш ракетно-стресовий вік, де навіть малим дітям сняться ядерні війни. Можливо, ми самі вже втрачаємо розум і забиваємо своїм дітям ясні голівки жахом апокаліпсиса. Не знаю, як у вас, але я особисто намагаюся не вмикати телевізор, інакше втрачу інтерес до науки і до життя. А нам, Павел, відкривати енергії для майбутніх поколінь.

Хочеться бодай глянути на вас і пересвідчитися, що між нами ніколи не проляже межа непорозумінь.

Ваш Малькольн Макларен».

Острожний опустив на стіл руку з останньою сторінкою листа, перевів погляд на чорний футляр японських ручок, і йому здалося, що то мініатюрна копія чорної домовини, яка зачинилася двома стулками над батьком і матір’ю незнайомої йому Мері Куант, котра теж шукає нерозгаданий код людської думки.

«Чи скористається ним Мері, щоб знати правду про свою матір? — запитав себе Острожний і сахнувся думки, що ідея Хілди Брайнт може стати реальністю. — Природа надто мудра, аби довірити нам ці таємниці. Тоді ми втратимо велике право бодай у думках побути на самоті. А все велике народжується в пекельній тиші самотини».

Уже дорогою до головного корпусу Павло раптом згадав, що тиждень тому мав надіслати висновок на кандидатську роботу охайненького й надто запопадливого аспіранта. Павло не зробив цього, бо знав наперед: доведеться читати ще одну «прилизану» кандидатську, де все старанно списано, проаналізовано в межах вимог, і народилася ця робота не тому, що вишколений молодик вирішив присвятити себе науці, а просто йому нетерпеливиться перейти в інший ранг, вознестися в очах рідних і отримувати більше грошей. Пригадалася наукова кар’єра Малькольна і його вбивча фраза: «Якщо молодий учений за два роки не здивує бодай Америки, на нього дивитимуться як на „колишню людину“».

Павло невдоволено сіпнув кутиком губ: його дратувала така жорстокість у боротьбі за виживання, але в цьому реальна вимога самої науки, куди йдуть не заради рангів і зарплати. «А ми штампуємо кандидатів з надією, що кількість перейде в якість. Науковий непотріб лежить каменем, обростає мохом, усі спотикаються і не наважуються сказати, що камінь, навіть під мохом, залишається каменем. Мабуть, я не зможу більше закривати очі й напишу те, що думаю. Якщо цей симпатичний молодий чоловік стане першим невдахою, то нехай вибачає: боротьба тільки тоді вінчає переможців, коли у кожного борця є висока мета».

Острожний відчував, що його мучитиме сумнів, набридатимуть дзвінками високі опоненти і, можливо, сам шкодуватиме за втраченими кимось роками, але в душі влягався спокій, ніби сам перейшов щойно межу недозволеного, за якою йому стало все простим і зрозумілим, де ніхто не дозволяв собі натяків, напівправди, рятівних посилань на авторитети, а те, що робив кожен, освячувалось суворим законом науки.

V

Павло зупинився перед дверима свого кабінету й чомусь подумав, що старі жовтаві двері хоча б дратували його, настроювали на робочий лад (сердитому працювалося краще), а цей строгий сірий квадрат був схожий на люк герметичної камери, де мав проводитися незвичний експеримент.

«Побачимо, що ми тут натворимо», — скептично подумав про себе, переступаючи поріг.

Тієї ж хвилини озвався телефон прямого зв’язку з директором інституту.

«Кудись зараз посватає», — вирішив Павло, підіймаючи трубку.

— Зайди, — звелів Урбан.

— З чим?

— Порадимось.

Острожний роздягнувся, пригладив коротке волосся, вкинув до кишені вузький чорний блокнот.

Сухенький, з колючим поглядом сірих очей Урбан привітно кивнув Острожному, показуючи рукою на крісло біля приставного столу. Ніяково, мов соромлячись самого себе, усміхнувся, схиляючи набік лобату голову. Тихенько прокашлявся:

— Сватать тебе будемо, Павле Романовичу. Хотіли без тебе тебе оженити, та я вперся.

— Я оце йшов до вас і теж думав про сватання.

— Доведеться у прийми йти. На рік-два. За океан. — Приязно подивився, примирливо додав: — Характер у тебе їжакуватий. Знаю. Та то на краще. Головне, що там ти — свій чоловік.

— У Штати?

— У Сполучені. Створюється експериментальна лабораторія, де працюватимуть учені з десяти країн. Для нас зарезервували одне місце. І на тім спасибі. Не можна втрачати контакту з великими вченими світу.

— Чому б нам не спробувати організувати щось подібне на базі власного інституту?

— Поки це недозволена розкіш. А там гуртові гроші, там легше експериментувати. Нам з цього тільки вигода. Це ідея ЮНЕСКО. Доводиться погоджуватися й з тим, що територію нам не вибирати. База там готувалася давно і з великим прицілом. Пропонується організувати щось на зразок колективного розуму, вільного від політики, взаємин між країнами і упередженого ставлення до інших націй. Такої стерильності ще не було. Але попрацювати в товаристві провідних учених світу — це, напевне, мрія кожного фізика з будь-якого континенту.

— Коли їхати?

— Не так і спішно, але все залежить від тебе.

— Не розумію.

— Туди беруть тільки жонатих. Та, мабуть і правильно, бо доведеться жити майже в пустелі. Так мене попередили.

— Жити біля суперприскорювача. Могли б на вертольотах возити, — зауважив Павло, згадуючи, як на одному з симпозіумів американці хвалилися побудувати найбільший науковий центр у пустелі.

Урбан мовчки кивнув головою й невдоволено подивився на селекторну установку, де з нуднуватим зумером переморгувалися жовтавими вогниками кілька клавіш.

1 ... 13 14 15 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День на роздуми, Олександр Вікторович Зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "День на роздуми, Олександр Вікторович Зима"