Читати книгу - "Жінка його мрії, Олесь Ульяненко"

– Столик мені там, у кутку, організуй. Щось пожерти. І водки. Водки побільше. Будеш водку? - звернувся він до бомжа. Бомж закліпав очима, синіми і безумними, що не вписувалися у навколишній антураж. - Тоді ходім.

Вони сиділи під надувними китайськими драконами. Горіло червоне світло, тьмяне і бридке, саме так йому зараз видавалося. Бомж випив горілки, поїв і зараз обсихав, розносячи отруйні для капітана міазми, витріщившись синіми очима, де бігала іскоркою веселість, але аж ніяк не цікавість.

– Ну, і де ти взяв мобілку?

– Знайшов...

Капітан хруснув пальцями.

– Значить, кажеш, знайшов? - перепитав він.

– Ага, - бомж запхнув китайський пиріжок до рота, цілий.

– Для чого ти мені дзвонив? Ні, не так: хто примусив тебе подзвонити?

– Я нікуди не дзвонив. Я його знайшов, а потім ви приїхали... Ось так. Можна ще водочки?

– Пий... Пий, - капітан виставив щелепу. - Але здається мені, що ти брешеш. Мобілка відбила мій номер. Га? Ти не знаєш? - Величко говорив більше до себе, і це його дратувало.

– Тоді не знаю.

Величко поставив лікті на стіл, поклав підборіддя на кулаки: за вікнами чорним гудроном тягнулася ніч. Здається, ця скотина не бреше. Ні, не можна так брехати. А втім, кому можна йняти віру? Він ухопив за петельки бомжа і потягнув на вулицю. Бомж запручався, а під кінець заверещав і почав кусатися. Величко витягнув пістолет і огрів його по голові. Це не допомогло. Тоді капітан ухопив обіруч його за ноги, але бомж кліщем учепився за одвірки. Тож Величко ударив його ногою. Бомж тільки ахнув і відразу харкнув кров’ю, густою і чорною. За якусь мить бомж зайшовся диким ламким кашлем.

– Чорт! - закричав Величко. - Принеси води.

Бомж сукав ніжками, рухався великим пузатим павуком. Харкав кров’ю, скреготів рештками зубів. Весь набір передсмертних конвульсій. Хазяїн приніс води, але вона була ні до чого. Ще раз бомж на його очах сіпнувся й одійшов. Хазяїн перехрестився.

– Ти що, такий віруючий! - визвірився капітан.

– Так. Смерть завжди викликає подібне. Принаймні у мене.

– Ти подивись... А може, ти покажеш, у що віриш? Покажи пальцем. Ткни у це пальцем, щоб і я промацав. Га? - продовжував капітан.

– Можна жити у темряві, йти днем і відчувати, хто веде тебе по цій дорозі, у цій темряві і сонливому полудні. Якщо ти, капітане, не відчуваєш цього і того, хто веде, то ти пропащий чоловік...

– Це ти мені говориш, стукацюро? - Величко ткнув йому пістолет у писка. Потім несподівано опустив, важко вдихнув і видихнув.

– Чорт! Чорт! Чорт! - він почав бити кулаком по коліні. - Ну що сьогодні за день, а?

– Все ти знаєш. Ти хочеш по-своєму. Навіть явні речі хочеш скинути на випадок. От і все, гнилий підарюго, - спокійно сказав господар. - Візьмеш мішок на кухні. Я тобі допомагати не збираюся.

– Говори... Говори... - крізь зуби процідив Величко, кинув пістолет на підлогу й ударив тричі вряд себе долонями по вухах.

– Х-м... - дивуючись собі, заговорив господар. - Ти можеш за-плутати у філософських сентенціях, суспільній думці, але не в житті, пєдріла кончений. Але життя, твоє нікчемне життя - це візитка до Бога, - хазяїн сплюнув і пішов залою, і жовті китайські дракони хилитали йому головами услід.

– Ти говориш про смерть?! - закричав йому Величко у спину.

– І про неї також, - не обертаючись, відповів господар, і від його подиху дракони знову зарухали своїми гумовими тілами.

Потім він сидів на дамбі, червоній від заграви на смітнику, спиною до водосховища. Трохи далі, за купами сміття, стояла фанерна будка з рукомийником, там жив сторож чи ще хтось із персоналу. А ще собаки. Собаки вилазили з дірок у смітті, очі їхні блищали проти вогню розбитим склом. Капітан облизнув губи, і відразу кілька собак відкрило пащі й облизнуло свої писки. Він навіть не думав, куди подіти мерця. Відразу привіз на дамбу і довго боровся зі спокусою згодувати його псам, але вирішив утопити в озері. Таке рішення було розумним, і він подумки похвалив себе. Але лишалася одна настирна параноїчна думка: треба повертатися в місто, щоб виконати останнє. І цього йому найбільше не хотілося, тому капітана лихоманило, і липкий піт заливав спину й очі. У повітрі висить срібний і тужний Сен-Санс, котрий так скажено дратував капітана, але зараз він повністю розумів його. Червоне полум’я підіймалося високо, темна ніч ковтала густий жирний дим, а запахи не долітали сюди, на дамбу, тому капітан закурив терпку сигарету і дивився, як собаки від жару кривлять писки і прикривають очі. Величко курив і дивився на фанерну будку, де світилося вікно. Пізніше, коли він пішов дамбою, подумав про Ладу. Вона наче прийшла нізвідки, поверх кришталевих бокалів, попід руку з миршавим міністром, низеньким і плюгавим, з твердим поглядом і квадратними плечима. Вона йшла, а він дивився поверх бокалів з жовтим іскристим шампанським. Потім швидко пішов до машини повз мілке озеро, що сховало труп бомжа. Капітан подивився на мутну воду, він думав про далеку жінку, що перестала існувати, як і цей бомж, і про живого юнака з дитячими очима. Величкові стало моторошно, і він зарухав щелепою. Авто рушило наче саме собою, і всю дорогу він чомусь морочив собі голову тим, що думав: його освідомлювач там, у кав’ярні, як йому бачити смерть людей. Х-м, людей, прикро, але двох за цей день... Абсурдність цієї ночі тільки розпалювала капітана Величка.

Прозектора називали Стасом Вінницьким. Його він знав п’ятна-дцять років, і всі ці п’ятнадцять років Стас був прозектором, а він капітаном. Величко зупинив авто біля будівлі, котра нагадувала провінційний, жовтого кольору, залізничний вокзал. Він набрав мобільний і довго чекав, слухаючи монотонні, як уривки передсмертного дихання, гудки. Нарешті тінь, довга і недолуга, потягнула трьома освітленими вікнами, і тільки тоді капітан вийшов на примерзаючий асфальт. Під ногами неприємно хрустіло. Двері відкрилися, Стас, худий, із впалими грудьми, безколірним від горілки та курива волоссям, став