Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

— Данке… Спасибі, камараде.

Ледве дочекавшись Барсова, він мало не вдерся до його кабінету.

— Колего, яка знахідка, яка дивовижна знахідка! Ви тільки погляньте — це ж один з найдорогоцінніших експонатів нашої янтарної колекції! — І, не давши професорові опам'ятатися, вів далі: — І приніс її простий солдат, простий російський солдат. Цей варвар… Пробачте, я не так сказав, пробачте, дорогий колего!..

З того часу навіть Барсов почав помічати, що Роде сумлінніше ставиться до його доручень, ніж у перші дні. Доктор з власної ініціативи вніс кілька слушних пропозицій, дещо порекомендував радянському вченому. Певно, Роде розповів би все і про янтарну кімнату, якби Барсов вчасно спитав про неї. Але професор зробив непростиму помилку. Він не поцікавився янтарною кімнатою і майже не звертав уваги на деякі дивацтва у поведінці Роде. Тільки набагато пізніше Барсов згадав про них…

Але один зовсім незрозумілий випадок примусив насторожитися навіть неуважного Віктора Івановича.

Була густа, волога осіння ніч. Барсов разом з прикомандированими до нього капітаном Корсуненком і старшим лейтенантом Дроновим відпочивали у готелі Будинку офіцерів на Бетховенштрасе.

Професор прокинувся несподівано. За стіною у веселого лейтенанта гучно верещав старенький німецький радіоприймач. Закінчувалася, певно, передача останніх вістей. Барсов прислухався: так, ось почали бити московські куранти. Уявив собі, як оце на Красній площі мете перший листопадовий сніжок, як сотні приїжджих стоять перед Спаською баштою, прислухаючись до передзвону, відомого усьому світові. Москва…

Віктор Іванович уже не міг заснути. Невідомо звідки набігли спогади — звичайні старечі спогади про молодість, про студентські роки, про музеї, де йому доводилося працювати за своє довге життя. Аспірант, потім кандидат наук, а згодом і професор…

Старий підвівся і — такого давно з ним не було — потягся до сусідньої тумбочки, де у Дронова лежала пачка «Беломорканала».

— Не спиться, товаришу полковник? — обережно спитав Корсуненко.

— Га? Ви до мене, Іване Прохоровичу? — неуважливо відгукнувся Барсов. Він ніяк не міг звикнути до свого військового звання, так само як молоді офіцери не могли привчити себе називати професора по імені та по батькові: полковницькі погони явно бентежили їх. Корсуненко промовчав.

— Так, не спиться чогось, — задумливо промовив професор. — На повітря вийти б, та ніч.

— Не ніч, уже світанок скоро. П'ять годин, — сказав розбурканий неголосною розмовою Дронов. — А що коли й справді прогулятися? Люблю блукати ночами. Звичка така солдатська…

Дронову зовсім недавно минуло двадцять три, ї він ще любив трохи похизуватися своїм «солдатським» становищем.

— Може й справді прогуляємося, товаришу полковник? — підтримав Корсуненко.

— Спасибі, друзі мої. Я, звичайно, не проти, якщо ви згодні.

Вони одяглися і вийшли на вулицю.

— Куди підемо? — спитав Віктор Іванович своїх супутників.

— Та куди ж іще, як не на площу Трьох маршалів, — охоче відгукнувся Дронов.

Минувши площу, вони попрямували знайомою дорогою до замка, де працювали трохи не щодня.

Вдень тут розчищали вулиці від завалів. Солдати вже зробили проїзд, але він був вузький — зустрічні машини ледве могли розминутися. Тротуари ще були поховані під битою цеглою, і, щоб пропустити автомобіль, пішоходам кожного разу доводилося вилазити на купи щебеню.

Вже почало розвиднятися, коли ранні «мандрівники», неголосно розмовляючи, підійшли до воріт замка.

Несподівано майнула чорна тінь.

Дронов натиснув на кнопку ліхтарика, причепленого на ґудзик шинелі, а Корсуненко вихопив з розстебнутої кобури пістолет.

— Стій!

— Стій! — повторив Дронов, спрямовуючи услід невідомому вузький промінь світла. Чоловік у низько насунутому капелюсі і плащі з піднятим коміром зник за камінням.

— Німець, — сказав капітан. — У капелюсі. Наші поки що таких головних уборів не носять. Звичайно, німець. Але чому … — І раптом Корсуненко обірвав почату фразу: Тс-с-с… Дивіться!

Професор і Дронов обернулися.

З вікон будинку, що з південного боку примикав до головної башти замка, тяглися довгі смуги диму.

— Пожежа? — тихо мовив Дронов.

— Там нічому горіти, — заперечив професор. — Усе давно згоріло. Незрозуміло!

— Дозвольте довідатись, у чому справа, товаришу полковник? — звернувся до Барсова Корсуненко. — Я піду.

— Підемо всі разом, — просто відповів Барсов.

— Вам краще б залишитись, товаришу професор.

— Я сказав — ідемо всі! — несподівано твердо повторив Віктор Іванович.

Офіцери допомогли Барсову пролізти у віконний проріз. Тулячись до стін, затаївши подих, вони йшли вперед, до сусіднього приміщення, звідки просочувалося слабке, мерехтливе світло і тягся густий, з кіптявою дим, який буває тільки тоді, коли палять папери.

Дивна картина відкрилася очам Барсова і його помічників: посеред зруйнованої кімнати, на цементній підлозі палахкотіла купа паперів, а перед нею, підсовуючи у полум'я зім'яті аркуші, примостився навпочіпки дуже знайомий усім чоловік у крилатці і старовинному, з вузькими твердими полями капелюсі-котелку. Захоплений своєю справою, він не чув, здавалося, нічого.

— Роде! — прошепотів Дронов.

Офіцери потихеньку підійшли до нього. Світло полум'я заважало докторові побачити їх, і він робив свою справу. Тепер було видно, що обличчя Роде пожовкло, а під очима набрякли мішки.

Звичайно урівноважений і навіть дещо флегматичний, Барсов несподівано скипів. Забувши про можливу небезпеку, він широко ступив уперед і опинився поруч Роде.

Бліде обличчя доктора спотворилося від жаху. Він раптом упав набік, закричав і простягнув руки вгору, наче захищаючись від удару.

— Годі юродствувати! Встаньте! — гукнув Барсов. Гомінка луна прокотилася по руїнах: «А-аньте, а-аньте, а-а-ньте!»