Читати книгу - "Морське вовченя, Майн Рід"

Хвилі здіймалися все вище й вище. Ось вони вже залили вершину керна, вкрили мої ступні, піднімаються ще, ще, ось вони лижуть мої коліна… Коли ж вони зупиняться? Коли кінчиться приплив?

Це лише початок! Вода повзе вище, вище! Я вже стою по пояс у солоному потоці, а піна лютує навколо, кидається мені в обличчя, падає на плечі, лізе в рот, в очі, у вуха — я захлинаюсь, я тону! О господи!

Вода досягла найвищого рівня і залила мене мало не з головою. Я шалено і вперто опирався їй, борючись за життя, і міцно притискався до сигнального стовпа. Довго, страшенно довго тривало це, і якби становище не змінилось, я міг би продержатись на своєму місці до ранку. Але зміна прийшла і принесла мені ще більшу небезпеку.

Настала ніч! Це був ніби сигнал знищити мене. Вітер, дедалі посилюючись, почав переходити в бурю. З хмар, що купчились у небі ще в сутінках, загрожуючи дощем, ринули потоки води — вітер приніс дощ. Хвилі більшали, я помічав це, і ось вони кілька разів перекотились через мене. Їх удари були такими дужими, що я ледве втримався біля стовпа.

Страх здавив мені серце. Якщо хвилі стануть ще хоч трошки більші, я не зможу чинити їм опору. Та й навіть без цього було сумнівно, чи вистачить у мене сил дочекатись кінця припливу.

Остання велика хвиля трохи зрушила мене з місця, і я був змушений шукати нового положення тіла, щоб знову міцно стати на керн. Для цього я трохи підтягнувся на руках, намацуючи ногами найвищу і надійнішу точку на своїй споруді, але в ту мить вдарила нова величезна хвиля, зірвала з каміння мої ноги і відкинула їх убік. Чіпляючись руками за стовп, я на кілька секунд повис горизонтально, поки хвиля не пробігла далі. Тоді я знов спробував стати на керн і вже торкнувся ногами каміння. Саме торкнувся, бо як тільки я трохи сперся на нього, воно почало розповзатися підо мною. Я не мав більше сил висіти на стовпі, тіло моє ковзнуло вниз, і слідом за камінням я пішов на дно.

На щастя, я умів плавати, і досить непогано, а в той час ніщо інше не згидилося б мені краще. Пірнати я теж трохи навчився. Коли б не це, мені довелося б погано, тому що я опинився глибоко, аж на дні, серед бридкого чорного каміння.

Я там був недовго і одразу, мов качка, виринув на поверхню. Тримаючись на хвилях, я озирався на всі боки, щоб знайти сигнальний стовп. Та побачити його було важко, бо піна заліплювала мені очі. Наче собака-водолаз, я крутився на хвилях, не знаючи, куди дивитися, і не міг знайти стовпа. Вода засліпила і приголомшила мене, і я ніяк не міг зрозуміти, де він подівся.

Нарешті я помітив його. Він був не так близько від мене, як я гадав — на відстані багатьох ярдів, мабуть, не менш як двадцяти! До цього спричинилися вітер і приплив. Якби я знаходився у воді ще десять хвилин, вони б однесли мене так далеко, що я не зміг би дістатись назад до стовпа.

Як тільки я побачив стовп, то одразу ж поплив до нього, хоч і не усвідомлював, що робитиму, коли дістанусь туди. Мене гнав інстинкт, мені здавалося, що біля нього я знайду порятунок. Я діяв так, як діють усі потопаючі — хапався за соломинку. Не можу похвалитися, що я зберіг самовладання. Це було б неправдою, і ніхто б мені не повірив. Навпаки, я був такий переляканий, що майже нічого не тямив, проте плив до стовпа. Моїми вчинками керував не просто інстинкт, а щось більше, бо водночас я усвідомлював, що, діставшись до стовпа, не позбудусь небезпеки. Я знав, що зможу доплисти, вірив у свої сили і вміння плавати, але думка про те, що я не знайду там ніякої допомоги, весь час сповнювала мене страхом.

Звичайно, я міг видряпатися на стовп, аж до бочки, але не далі. Вилізти на неї я не міг навіть під загрозою смерті. Якби тільки це було можливо, я давно б сидів у бочці, оскільки був певний, що дев'ятигалонна бочка дасть мені добрячий притулок, де я зміг би перечекати шторм. Та я вже пробував залізти на неї раніше і тільки переконався, що це мені не під силу. А я хотів залізти з неї ще й з інших міркувань. Якби я виліз до ночі, мене б, можливо, помітили з берега, і пригода могла закінчитись без особливих неприємностей. Мені навіть чомусь здавалося, що коли я в перший раз дерся на стовп, мене, побачили. Пізніше це підтвердилось — мене справді побачили, і не один чоловік, а кілька, що гуляли по березі. Але, нічого не знаючи, вони вирішили, що я один з хлопців, які, порушивши святість неділі, втекли на риф задля власної розваги, і перестали звертати на мене увагу.

Ви знаєте, що тоді мені не пощастило вилізти на бочку і що я швидко стомився. До того ж, як тільки мені спало на думку наносити навколо стовпа купу каміння, я не барився ні хвилини..

Це не спадало мені на думку, поки я силкувався дістатися до стовпа. Однак про деякі речі я подумав, зокрема про те, що на бочку вилізти неможливо. Я не знав, що робитиму, коли допливу до стовпа. Спробую триматись за нього, як і перше, але хіба надовго вистачить у мене сил?