Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

Зв'язковим чи ад'ютантом М. Лебедя був Славко. Але раз кудись він виїхав і через тиждень я сповняв ту ролю, що я вважав за велику почесть. Для мене М. Лебедь був ще з часів процесу Пєрацького, а потім як провідник ОУН — Рубан леґендарною постаттю. Перший день я провів з трепетом, бо він мав репутацію "твердого" і вимогливого провідника, якого поведінка і зовнішність не була дуже притягаюча. Та в ближчім контакті показалося, що він аж ніяк не був страшний, навпаки, мав почуття гумору і виказував зацікавлення людьми, з якими він працював. І хоч він не посідав надзвичайної харизми, не був пориваючим бесідником чи глибоким інтелектуалістом, зате, наскільки я знаю, то він вмів організовувати роботу і завжди окружувався розумними людьми і давав їм змогу себе виявити в роботі.

І так на відносно довший час Братислава була осідком ЗП УГВР. Деякі члени групи дістали відрядження до інших осередків, де були скупчення українців. У ту пізню годину нацистська Німеччина змінила дещо політику до народів Східньої Европи, було пожвавлення Власівського руху, а також появилася нова українська політика. ЗП УГВР побачило можливість добитися звільнення членів ОУН, які сиділи в німецьких концентраційних таборах. Багато часу і зусилля та матеріяльних ресурсів було витрачено, щоб подати їм матеріяльну допомогу. Відбувалися поїздки різних представників до Кракова і Берліна. Щоб осягнути ту ціль часом занедбувалися й інші акції, що інколи викликало критику деяких членів групи.

Пригадую одну поїздку до Кракова, що, здається була пов'язана зі справою в'язнів в Освєнцімі. Я перевіз доручені мені матеріяли і більшу кількість польських золотих, які наш фінансовий відділ скуповував від біженців, щоб їх у Кракові виміняти на німецькі марки. Щоб роздобути засобів на роботу представництва приходилося фінансовій референтурі займатися часто валютними чи іншими комерційними операціями і нам, зв'язковим, доводилося часом перевозити ті комерційні речі, що, ясна річ, збільшувало для нас ризик попасти в халепу. Але це були речі конечні. У Кракові було нас четверо людей на зв'язковій хаті. І хоч пробув я в Кракові цілий тиждень, то не прийшлось оглянути міста й історичних пам'яток, бо ми мусіли сидіти в хаті і на вулицю показувалися тільки в пекучій потребі. Справа в тому, що німці ловили людей на окопи, а ми не мали відповідних документів на побут у місті. Так що ми майже цілими днями сиділи в хаті, розказували різні історії і грали в карти. Цій поїздці я зможу завдячувати вивчення покера, лябета, 66 і підкидного дурака — значить, намарно час не пропав.

Чимраз більше людей з нашої групи виїздило дальше на захід, в більшості до Відня, де творилися нові організаційні клітини нашого представництва. Тому то і мої поїздки в той час були переважно до Відня, де я стрінув багато знайомих і товаришів зі студій. Основною проблемою українців-біженців у Відні була леґалізація побуту, щоб охоронити себе перед висилкою на примусову працю чи копання окопів, яке провадилось на схід від Відня близько мадярської границі. Другою проблемою було одержання харчових карток. Ті, що не могли леґалізуватися, жили на чорно, ну і на чорно мусіли собі забезпечувати прохарчування або спекуляцією або жити з приятелів. В остаточному можна було дістати "штамґерітхт" у Ратскелері (щось на кшталт густого супу) навіть без карток. Люди теж мали труднощі з помешканнями, але часто одні других приймали до себе на більш чи менш тимчасовий побут. Я був у тому щасливому положенні, що у Відні віднайшов свого одноклясника — земляка Василя Ґалярника, який мав досить простору кімнату для себе, а недалеко жили і його батьки, так що мав я де переночувати, а як вже добре зголоднів, то заходив до його батьків і тоді його мати, а моя дальша тітка, мене трохи підгодовувала.

У Відні тоді була майже вся група Охримовича, в якій була і моя сестра. Один із завдань цієї групи, наскільки мені було відомо, було шукати контактів з західніми групами протинімецького резистансу. Як я вже зазначував у вступі, я не міг бути поінформований про всі справи і пляни нашого руху чи нашого представництва з огляду на конспіративний характер роботи і моєї обмеженої функції в ній. Та все таки з особистих спостережень та принагідних інформацій було мені видно, що слабим пунктом нашої визвольної політики були якраз зовнішні зв'язки, а особливо брак контакту з аліянтами. Наскільки мені було відомо, то через якийсь час працювала в Карпатах радіостанція, але на скільки вона інформувала зовнішній світ про існування, мету та розмір нашої визвольної боротьби, про це здається ніхто не міг би з певністю відповісти. Мені невідомо, які спроби нав'язання контактів з Заходом були роблені перед виїздом Закордонного Представництва УГВР. Вправді я чув, що один чоловік їздив в Італію і нав'язав був контакт з італійськими партизанами, але в загальному можна б сказати, що якихось солідних зв'язків не було. А події чимраз більше котилися в тому напрямі, що ті зв'язки ставали конечністю і треба було їх робити за всяку ціну.

Здається, маючи це на увазі, десь з початком листопада мене сконтактовано у Відні з другом Макольондрою, і ми виїхали через Інсбрук у Форальберґ на прослідження швайцарського кордону. Про Макольондру я чув час від часу від членів нашої групи, напівлеґендарні розповіді про його різні поїздки від Донбасу до Італії на подібні, як мої, документи. Виглядало, що в тих ділах він був майстер, а я мав бути його учнем і помічником. Ми засіли у Відні до ваґону першої кляси в повному комфорті. Макольондра (Євген Стахів) був дуже балакучий і приємно було слухати про його різні пригоди. Ми мали зі собою прохарчування і при першій нашій перекусці я завважив, що більше раціонально для мене було ділити наші порції, а не ставити на "спільний стіл", як це було зроблено перший раз. Бо хоч він при їді весь час говорив, то все зі "стола" так скоро зникло, що я залишився з вражінням з його розповідей, але з голодним шлунком. В