Читати книгу - "Нічний політ, Антуан де Сент Екзюпері"

линви керування, він що є сили вчепився руками в штурвал і ні на секунду не випускав його. А тепер він раптом перестає відчувати свої руки - вони ніби заснули, страшенним зусиллям утомлені. Він пробує ворушити пальцями, дістати від них вістку, щоб знати - чи вони ще його слухаються. Руки закінчуються не пальцями, а чимось чужим. Якимись кволими й нечутливими цурпалками. «Треба щосили думати, що я стулюю пальці…» Але він не знає, чи дійде ця думка до його рук. Кидання штурвала Фаб'єн відчуває тільки з болю у плечах. «Штурвал випорсне мені. Руки розтуляться». Але він лякається на цю думку: йому здається, що цього разу руки можуть скоритися таємничій силі уяви, що пальці повільно розтулюються в темряві і зраджують його.

Фаб'єн міг би вести далі битву, міг би ще раз і ще раз пробувати щастя, бо ж фатуму - як зовнішньої сили - не існує. Але існує якийсь внутрішній фатум: наступає хвилина, коли людина відчуває себе вразливою - і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові.

I раптом, саме однієї такої миті, грозове хмаровиння зненацька розірвалося, і в його розриві, просто у нього над головою, засяяла, ніби принада в глибині сильців, що причаїли загибель, купка зірок.

Він збагнув, що це пастка: бачиш крізь щілину три зірки, піднімаєшся до них і тоді уже не можеш спуститися - і кусай тепер свої зорі.

Але пілот так зголоднів за світлом, що порвався вгору до зірок.

 

XVI

 

 

Він піднявся. Тепер, завдяки зоряним орієнтирам, стало трохи краще давати раду хитавиці. Променистий магніт зірок притягує до себе. Пілот так утомився в довгій гонитві за світлом! Він тепер ні за що не пішов би навіть від найнепевнішого мерехтіння. Вогник заїзду здався Фаб'єнові зараз би таким багатством, що він кружляв би, не перестаючи, аж до смерті круг цього пожаданого знамення…

I от він зноситься до світлих ланів.

Піднімається поволі, спіраллю, ніби видираючись угору шахтою колодязя, що тут же змикається під ним. I поки Фаб'єн піднімається, хмари втрачають свій брудний колір, вони пливуть назустріч, як хвилі, і стають усе чистіші та біліші. I от Фаб'єн вихоплюється із хмаровиння.

Він вражений, засліплений потоками світла. Він мусить на якусь хвилю заплющити очі. Зроду пілот не повірив би, що нічні хмари можуть бути такі сліпучо-яскраві - повний місяць і блиск усіх сузір'їв обернули їх у променисті хвилі.

Одним стрибком випірнувши з хмар, літак тої самої миті опинився в царстві неймовірного спокою. Сюди не доходила ані найменша брижа. Ніби човен, що минув мол, літак зайшов у захищені води. Він ніби кидає якоря невідомому куточку моря, в тихій бухті зачарованих островів. Унизу під літаком бурхає ураган; там зовсім інший світ, товщінь у три тисячі метрів, пронизана скаженими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ урагану звертає до зір обличчя з кришталю й снігу.

Фаб'єнові ввижається, що він досягнув порога раю: все раптом засяяло - руки, одежа, крила. Світло йде не від зірок: воно б'є знизу, воно довкола, воно струмує з цих білих мас.

Хмари, постелені під літаком, відбивають сніговий блиск, одібраний ними від місяця. Вони блищать, проміняться обабіч, високі, як вежі. Екіпаж купається в молочних потоках світла. Обернувшись, Фаб'єн бачить, як усміхається бортрадист.

- Діло ладиться! - гукає радист.

Але голос його тоне в гуркоті мотора і єдиним зв'язком поміж ними зостаються усмішки. «Я геть з глузду зсунувся,- думає Фаб'єн.- Я усміхаюсь… А ми загинули».

Але все-таки тисячі темних рук випустили їх. З Фаб'єна зняли путо як із полоненика, якому дозволено трохи погуляти самотою серед квітів.

«Надто гарно»,- думає Фаб'єн. Він блукає серед зірок, що їх насипано рясно, як золоті монети скарбу; він блукає у світі, де, крім нього, Фаб'єна, та його товариша, нема ані душі. Мов ті злодії зі стародавнього переказу, вони замуровані в скарбниці, що з неї їм годі вийти. Вони блукають серед холодного розсипу самоцвітів - безконечно багаті, але роковані.

 

XVII

 

 

Один із радіотелеграфістів патагонського аеродрому Комодоро-Рівадія зробив раптом різкий рух рукою, і відразу всі ті, хто, нудячись безсиллям, вартував цієї ночі на радіостанції, зібралися круг нього, нагнулись над його столом.

Вони схилились до яскраво освітленого аркуша чистого паперу. Рука радиста ще вагалася нерішуче, вона ще тримала в полоні заповітні літери, але пальці вже тремтіли, олівець похитувався.

- Бурі?

Він кивнув. Тріскіт розрядів заважав йому.

Ось радист накреслив кілька нерозбірливих знаків. Потім слова. I вже можна розібрати текст:

«Блоковані над ураганом, висота три тисячі вісімсот. Ідемо просто на захід, у глиб материка, бо нас знесло до моря. Під нами суцільна хмарність. Не знаємо, чи відійшли від моря, чи ні. Повідомте, чи глибоко поширилась гроза».

Щоб передати цю телеграму до Буенос-Айреса, довелося через бурю пересилати її по ланцюжку від станції до станції. Послання просувалось уночі, як сторожовий вогонь, що його запалюють від вежі до вежі.

Буенос-Айрес звелів відповісти:

- Гроза над усім материком. Скільки у вас залишилося бензину?

- На півгодини.

I ця фраза - від чергового до чергового - досягла Буенос-Айреса.

Екіпаж був приречений: менше ніж за тридцять хвилин він порине в циклон, і той понесе його до землі.

 

XVIII

 

 

А Рів'єр розмірковує. Більше не лишається ані найменшої надії - екіпаж загине десь посеред ночі.

Рів'єр згадує картину, яка вразила його в дитинстві. Спускали ставок, щоб знайти тіло потопельника… I екіпаж теж не буде знайдено доти, поки не стече з землі цей океан тьми, поки знову не проступлять у денному світлі піски, рівнини, посіви. Можливо, хлібороби знайдуть двох дітей, які ніби сплять, затуливши обличчя руками, серед трави й золота тихомирного дня. Але вони неживі - ніч уже потопила їх.

Рів'єр думає про скарби, поховані у глибинах ночі, як у казкових морях… Нічні яблуні жадібно чекають на зорю, чекають усіма своїми квітами, що їм не довелося ще розповитися. Ніч багата, сповнена пахощів, заснулих ягнят, сповнена квітів, ще позбавлених барв.

Родючі ниви, вологі гаї, прохолодні луки