Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

182
0
17.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 31
Перейти на сторінку:
- ду­ма­ла Га­лецька, пох­ню­пив­ши го­ло­ву і взяв­ши ціпок в ру­ки, кот­рий во­на вже бу­ла пос­та­ви­ла в ку­точ­ку.

Але не­за­ба­ром в світлиці по­чу­лась чи­ясь лег­ка хо­да, не­на­че хтось зак­ра­давсь. З две­рей вий­шов Кміта в чис­тенько­му піджач­ку, при­че­са­ний, приб­ра­ний, в чис­тих лис­ню­чих чо­бо­тях. Тон­кий ста­ном та рівний, з роз­че­са­ною ру­ся­вою борідкою, він був зовсім нес­хо­жий на пе­реднішо­го стар­ця Кміту, замліло­го, за­ниділо­го, ще й су­ту­лу­ва­то­го.


Галецька з ди­ва витріщи­ла на йо­го очі. Замість стар­ця-заг­нибіди пе­ред нею сто­яв па­нок, ще й не по­га­ний і ду­же приємний на взір.


- От і не впізна­ли б пе­реднішо­го стар­ця! Еге, не впізна­ли б? - го­во­рив Кміта й осміхавсь.


- Не впізна­ла б зро­ду-звіку! І на об­лич­чя ви ста­ли інші, і пос­тать не та, і навіть зріст інший! Рідна ма­ти те­пер вас не впізна­ла б, - ска­за­ла Га­лецька.


- Скидайте свою ліврею, та про­шу до сто­лу. Вже за­то­го чай бу­де го­то­вий. Тро­хи підси­ли­мось після важ­кої праці та по­ба­ла­каємо. Я вга­дую, що вас нуж­да не­во­лить начіплю­ва­ти оті тор­би. Еге, так?


- Нужда та злидні. Те­пер я ба­чу, що лю­де ка­жуть прав­ду: «од тюр­ми та од су­ми не зарікай­ся».


Галецька все сто­яла на однім місці й, оче­ви­дяч­ки, якось не зва­жу­ва­лась йти в по­кої.


- Та ски­дай­те-бо тор­би та оту ла­та­ну дран­ку!


- Ніяково мені. У вас є доч­ка, чи то, мо­же, ва­ша не­бо­га. Оце тільки що виг­ля­ну­ла з две­рей, - обізва­лась Га­лецька.


- Та то моя доч­ка! Але во­на дав­но приз­ви­чаїлась до уся­ких старців: тим-то во­на й не по­ди­вує.


І Кміта сли­ве си­ломіць од­че­пив тор­би з Га­лецькоі і зняв ла­та­ну удя­ган­ку. На Га­лецькій під дран­кою бу­ла надіта чис­тенька чор­на коф­точ­ка, але спідни­ця ста­рої Май­бо­ро­ди­хи бу­ла ла­та­на й збляк­ла, як ганчірка. Во­на роз­ку­та­ла го­ло­ву, але все пог­ля­да­ла на свою спідни­цю і все опи­на­лась.


Кміта взяв Га­лецьку за ру­ку й си­лою по­тяг в світли­цю. Не­за­ба­ром з две­рей вий­шла мо­ло­да пан­ноч­ка, ви­нес­ла са­мо­вар і пос­та­ви­ла на столі, де сто­яли ста­ка­ни й усе при­лад­дя до чаю та снідан­ня.


- Оце ж моя доч­ка Уля­ся. Во­на, хва­лить бо­га, скінчи­ла курс гімназії. В моїй ха­тині, як ба­чи­те, вже є мо­ло­денька ха­зяй­ка, бо мою гос­по­ди­ню ще по­за­торік бог приб­рав до се­бе. Я те­пер удівець-мо­ло­дець, - ска­зав Кміта й осміхнувсь. - Сідай­те ж в моїй хаті, щоб ста­рос­ти сіда­ли, бо маю доч­ку вже на ви­данні.


Галецька привіта­лась до Улясі й по­чер­воніла, зир­нув­ши на свою ла­та­ну спідни­цю. Їй ста­ло так со­ром пе­ред цією мо­ло­денькою гар­ною пан­ноч­кою, що во­на не зна­ла, де й очі подіти.


- Сідайте, та нап'єтесь чаю! - прип­ро­шу­ва­ла Уля­ся й про­вор­ненько за­хо­ди­лась по­ра­тись ко­ло са­мо­ва­ра. - Ви не со­ром­тесь, бо я вже огов­та­лась з ти­ми тор­ба­ми. Мені й самій со­ром, що мій та­то по­шивсь в старці, пішов на такі чудні за­робітки. Але, знаєте, в та­та бу­ла своя при­чи­на, що тро­хи йо­го вип­рав­дує… В житті, як на довгій ниві, трап­ляється всього.


- Ох, на віку трап­ляється всього. «Вік пе­ре­жить - не до­що­ву го­ди­ну пе­рес­то­ять». Бу­ва­ють і такі при­го­ди, які оце й мені тра­пи­ли­ся, що нігде не на­пи­та­ла собі місця в Києві й му­си­ла на­че­пить тор­бу та дран­ку та йти під мо­нас­тирі.


І Га­лецька за чаєм оповіда­ла про свої лихі при­го­ди. Уля­ся слу­ха­ла і якось не­са­мохіть важ­ко зітхну­ла: во­на бу­ла доб­ра й по­чут­ли­ва і од­ра­зу сер­цем при­гор­ну­лась до Га­лецької, спо­чу­ва­ючи до її ли­ха.


- Я так і ду­мав, що ви тут в Києві зай­да, бо тут про­хачі під мо­нас­ти­ря­ми теж усе при­ходьки. Наші київські тубільці з зу­божілих панків не ду­же-то квап­ляться йти під мо­нас­тирі, ма­буть, тим, що в їх у Києві ба­га­то знай­омих, і їх зна­ють, - ска­зав Кміта.


- Якби я тут не бу­ла за­во­ло­кою, я б зро­ду-звіку не зва­жи­лась почіпля­ти на се­бе тор­би. Пев­но, вмер­ла б десь на ву­лиці з го­ло­ду, а прос­тя­га­ти ру­ки під мо­нас­тирі не пішла б, - ска­за­ла Га­лецька. - Але хто ж з моїх давніх знай­омих тут ме­не по­ба­че? Хіба ви­пад­ком хтось з на­ших офіцерів стрівся б десь на ву­лиці.


Галецька на­пи­лась чаю й тро­хи од­по­чи­ла. Чис­тенька яс­на світлич­ка з зе­ле­ни­ми ва­зо­на­ми та біли­ми завіса­ми на вікнах, стіл з са­мо­ва­ром, мо­ло­денька пан­ноч­ка, гар­на, як зіроч­ка, жва­ва й привітна, - все це не­на­че повіяло на неї по­ди­хом давнього щас­ливішо­го жит­тя, ко­ли й во­на са­ма бу­ла мо­ло­да й гар­на, як Уля­ся, і ще не заз­на­ла ніяко­го ли­ха, ніякої важ­кої при­го­ди в житті.


Цікава Уля­ся все роз­пи­ту­ва­ла Га­лецьку за її жит­тя. Га­лецька зап­риміти­ла, що мо­ло­да дівчи­на й дум­ки не має гор­ду­ва­ти нею та нех­ту­вать, а пи­тає з щи­рим спо­чу­ван­ням до її ли­хої долі. Во­на роз­ка­за­ла, як при­бу­ла до Києва, як на­пи­ту­ва­ла по всіх-усю­дах собі служ­би, як не їла нічо­го два дні, і му­си­ла на­че­пи­ти тор­бу та дра­ну оде­жу, та й то по­зи­че­ну в ста­рої Май­бо­ро­ди­хи.


В Улясі очі зай­шли сльозою. В неї доб­ре сер­це взру­ши­лось, і во­на зітхну­ла.


- Не журіться, Ольго Се­менівно! - ска­за­ла Уля­ся, - бог дасть, що та­ки десь на­пи­таєте собі місце. Спи­таю в своїх то­ва­ри­шок та клас­них дам, мо­же, во­ни й на­пи­та­ють вам служ­бу.


- От і спа­сибі вам за доб­ре сло­во та обіцян­ку. Мені якось лег­ше стає на душі ко­ло доб­рих та при­хильних лю­дей, не­на­че їх сло­во ме­не гріє. Я по­чу­ваю, що як по­но­шу оті тор­би дов­го, то во­ни ме­не за­ду­шать на смерть, - ска­за­ла Га­лецька.


- А от же ме­не й не за­ду­ши­ли, хоч я їх но­шу ли­бонь років до двад­цят­ка, а, мо­же, й усіх двад­цять, - обізвавсь Кміта, до­пи­ва­ючи чай та обс­мок­ту­ючи м'які ву­са.


- Ет! час би вам, та­ту, за­ли­ши­ти оте про­хацт­во. До­ки я бу­ла ма­лою, то мені бу­ло за це бай­ду­же, а те­пер я вже до­рос­ла. Мені бу­де со­ром пе­ред людьми, що ви тру­си­те тор­ба­ми попід мо­нас­ти­ря­ми. Ще доб­ре, що мої то­ва­риш­ки якось не дізна­лись за це й досі. Як дізна­ються, то мені бу­де со­ром і очі по­явить до їх, - ска­за­ла Уля­ся.


- Ну, вже чи со­ром, чи не со­ром, а все-та­ки я ти­ми тор­ба­ми нат­ру­сив оту по­ло­ви­ну дом­ка, що зай­ма­ють наші по­жильці, та нат­ру­сив ти­сячі кар­бо­ван­чиків тобі на при­да­не, - ска­зав Кміта з жар­том і засміявсь дрібненьким сміхом.


- Смійтесь, смійтесь собі на здо­ров'я! А я, пев­но, цим на­жеб­ра­ним в бідно­ти доб­ром не здобрію; ма­буть, во­но не піде мені на ко­ристь… Я вже маю спро­можність і са­ма за­роб­лять собі на хліб. Ста­ну будлі-де вчи­телькою, то й ма­ти­му хліб. Що не кажіть, а вам вже час ски­ну­ти тор­би та до­му­вать, - ска­за­ла Уля­ся

1 ... 13 14 15 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"