Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Київські прохачі, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Київські прохачі" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 31
Перейти на сторінку:
вас ду­ри­ти, чи, як ка­жуть, мос­ка­ля підво­зить?

«Диво, та й годі! Які чу­дер­нацькі старці є тут у Києві», - по­ду­ма­ла Га­лецька. - А я от по­ми­ли­лась в вас: ду­ма­ла, що ви справді ста­рець, - ска­за­ла го­лос­но Га­лецька.


- То тим, що ви, ма­буть, впер­ше на­че­пи­ли тор­би та вше­ле­па­лись поміж оце старцівство. А от я не по­ми­ливсь: од­ра­зу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, мо­же, й кращі од нас.


- Як же ви дізна­лись про це? - спи­та­ла Га­лецька.


- Не ду­же-то й труд­но дізна­тись за це. Ви не­зу­гарні по-старцівсько­му кла­ня­тись: нез­датні навіть по-про­хацькій ви­во­дить го­лос, все якось не пот­рап­ляєте в про­хацький тон, а жеб­раєте, ніби панія лас­ка­венько та зви­чай­ненько про­се ко­го-не­будь зро­би­ти їй пос­лу­гу. От Мокрієвська та отой уря­до­вець, що жеб­рає на «біле­ти» в те­атр, то вже зовсім приз­ви­чаїлись. Мокрієвська дав­но спрос­ти­лась, бо дав­но ти­няється попід церк­ва­ми, і втяг­лась в свою роль. Пев­но, в неї та­ки здо­ро­вий та­лант зро­ду. Тим-то во­на сли­ве од­ра­зу пот­ра­пи­ла по­пас­ти в наші при­ма­дон­ни. Тут в нас під мо­нас­ти­ря­ми є тільки зо дві, зо три та­ких ви­дат­них при­ма­донн. Так вам до ла­ду вміє ви­вес­ти го­ло­сом жалібненько та гар­ненько, так кви­ле-прок­ви­ляє, що од­ра­зу ніби гач­ком за­че­пить за сер­це, взру­шить кож­ну ду­шу та й ви­уде ша­га або й грив­ню. Ко­ли б во­на не пи­ла та нап­ро­па­ли не гу­ля­ла, то пішла б ви­со­ко та да­ле­ко і скла­ла б капіта­лець незгірше ме­не.


- Диво мені, та й годі! Нев­же ви скла­ли собі копійчи­ну з цього зли­дарсько­го про­хацт­ва?


- Атож! Маю свій дімок, і не­по­га­ний. От зайдіть оце за­раз до ме­не та й по­ба­чи­те. Мо­же, вам тре­ба жит­ла. В ме­не са­ме оце спо­рож­ни­лась од­на кімнат­ка, бо мій по­жи­лець нес­подіва­но виб­равсь. А мені шко­да, що кімнат­ка пус­тує. Ви з чи­ма­лих панів чи з підпанків? - спи­тав Кміта і ско­са хит­ренько зирк­нув на Га­лецьку.


- Ет! бо­дай не ка­за­ти! Я з убо­гих підпанків, а не а панів, - обізва­лась Га­лецька й зітхну­ла так важ­ко, що навіть в Кміти во­рух­ну­лось сер­це.


- Мабуть, ви заз­на­ли на своєму віку ба­га­то го­ря та оце з нуж­ди про­си­те хліба. Чи­ма­ло тут між про­ха­ча­ми панків та паній, що прос­тя­га­ють ру­ку з нуж­ди та з бідності. Я ба­гатьох та­ких знаю, що жеб­ра­ють, бо не­ма де дітись, не­ма де го­ло­ви при­хи­ли­ти, - ска­зав Кміта.


- І я з та­ких. Не­ма мені на світі нігде прис­та­но­ви­ща. На­пи­ту­ва­ла собі оце в Києві будлі-якої служ­би та й досі не на­пи­та­ла і ли­бонь не на­пи­таю, - ска­за­ла Га­лецька, зітхнув­ши важ­ко.


- От вже в церкві й шап­коб­ран­ня. За­то­го цвин­тар спустіє. Ходім до моєї гос­по­ди та нап'ємось чаю, бо ви, ма­буть, і досі нат­ще­сер­це. Та, мо­же, я вас хоч по­ра­дою за­ря­тую в нужді.


Люде з церк­ви по­ви­хо­ди­ли. Ко­ло бра­ми сно­ви­га­ли про­ча­ни. Кміта поч­ва­лав ніби ста­ре­чою хо­дою, спи­ра­ючись на про­хацький кос­тур, а по­руч з ним пішла й Га­лецька. Її заціка­ви­ло, що цей про­хач має свій влас­ний дім, ще й на­тяк­нув, що мо­же ста­ти їй в при­годі хоч ра­дою.


- От там на роз­логій до­лині, на­ни­зу ко­ло Ли­беді, й моя гос­по­да сли­ве над річеч­кою; он та­меч­ки са­ме, де бов­ваніє ку­па осо­корів та верб, - ска­зав Кміта.


Як тільки во­ни одійшли да­ле­ченько од мо­нас­ти­ря, Кміта розв'язав ву­ха й схо­вав хус­точ­ку в ки­ше­ню, а потім вип­рос­тавсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, зви­чай­ною хо­дою. Не­за­ба­ром во­ни зійшли з при­гор­ка на­низ в до­ли­ну, і Кміта привів Га­лецьку до сво­го до­му.


Дім був на один етаж, але чи­ма­лий, дов­гий. Ко­ло до­му бов­ваніли ви­со­чезні осо­ко­ри, зе­ленів ста­рий са­док, не од­го­род­же­ний од дво­ру. Са­док розрісся на волі. Вишні по­забіга­ли навіть до се­ре­ди­ни дво­ру, на кот­ро­му зе­ленів шпо­риш, не­на­че в сільських дво­рах.


- Ось і моя гос­по­да! Оця по­ло­ви­на до­ма ста­ра, ще батьківська, а оцю но­ву по­ло­ви­ну вже я прис­та­вив сам на свої ви­жеб­рані про­хацькі гро­ша­ки. Ба­чи­те! от з цих ма­леньких торбів яка дов­га та здо­ро­ва «тор­ба» ви­рос­ла! - ска­зав Кміта.


- Невже ж та­ки ви до­бу­ду­ва­ли оці бу­дин­ки з про­хацьких гро­шей? - аж крик­ну­ла з ди­ва Га­лецька.


- А чо­му пак і ні? Влітку, як на­су­нуть про­ча­ни в Київ, я ча­сом за день на­жеб­раю два або й три кар­бо­ванці. Взим­ку бу­ває в ки­шені та в торбі ба­га­то мен­ше. Але за­га­лом маю, не вмен­шай бо­же, добрі за­робітки. Добрі «божі тру­дов­ни­ки» та­ки нас, старців, не крив­дять. Про­шу до по­коїв! - про­мо­вив Кміта.


- Але ж ви самі тільки жеб­раєте, чи й ва­ша жінка хо­де під мо­нас­тирі? - спи­та­ла Га­лецька.


- Ні, тільки я сам. Моя жінка, до­ки жи­ла, сиділа в хаті та ха­зяй­ну­ва­ла. Але во­на оце не­дав­неч­ко по­мер­ла. Те­пер гос­по­да­рює в ме­не моя доч­ка-єди­ни­ця, бо стар­ших до­чок бог приб­рав до се­бе, ще як бу­ли в спо­вит­ку, - ска­зав Кміта.


Вони ввійшли в при­хо­жу. При­хо­жа бу­ла ма­ленька, але чис­тенька. В од­чи­нені двері бу­ло вид­но чи­ма­лу світлич­ку, зви­чай­ну міщанську світлич­ку, але з обс­та­вою панською: з де­ше­вою мебіллю, з зе­ле­ною ка­на­пою, з вільхо­ви­ми де­ше­ви­ми стільця­ми та сто­ли­ка­ми. На вікнах цвіли ге­рані. Скрізь бу­ло чис­то приб­ра­но. Га­лецька не сподіва­лась та­кої обс­та­ви в про­ха­ча. Замість якоїсь про­хацької ха­лу­пи або зем­лян­ки во­на нес­подіва­но опи­ни­лась в чис­то­му житлі, хіба тро­хи по­ган­шо­му, ніж бу­ло ко­лись її жит­ло в Білій Церкві. Га­лецькій ста­ло ніяко­во йти в гор­ниці в дранті, та ще й з тор­би­ною на пле­чах.


- Роздягайтесь! Скиньте тор­би­ну й ла­та­ну юб­ку та пок­ладіть отут в при­хожій, а я тим ча­сом піду та пос­ки­даю й свою про­хацьку ліврею, - ска­зав Кміта й зник в дру­гих ву­зеньких двер­цях з бо­ку при­хо­жої.


З світлиці виг­ля­ну­ла в двері якась пан­ноч­ка, ви­со­ченька на зріст, мо­ло­денька, чор­ня­венька, з ка­ри­ми чи­ма­ли­ми очи­ма, з чер­во­ним бан­ти­ком, з чер­во­ни­ми губ­ка­ми, гар­на, як квіточ­ка, і з ди­ва ви­ря­чи­ла очі на Га­лецьку.


- Це… Ні… А я ду­ма­ла, що Мокрієвська! - про­мо­ви­ла пан­ноч­ка й по­да­лась на­зад в світли­цю, вглядівши нез­най­ому стар­чи­ху.


Галецька сто­яла ні в сих ні в тих.


- Ви прий­шли оце з та­том? - спи­та­ла пан­ноч­ка.


- Прийшла з та­том. Він ме­не зап­ро­сив… та… - не до­ка­за­ла Га­лецька, за­ля­ку­ючись.


Панночка зник­ла. Га­лецька сто­яла й не зна­ла, що діяти, що чи­нить, їй ста­ло со­ром своїх торбів, своїх ла­ток. Во­на бу­ла ра­да, що пан­ноч­ка десь зслиз­ла з її очей.


«Одже ж цей доб­рий стар­чик і справді не бре­хав. В йо­го доч­ка і справді гімна­зист­ка, як ка­за­ла ота навісна Мокрієвська. Ой, со­ром мені йти в гор­ни­цю! Чи не втікти б мені по­таєнці, до­ки не­ма ніко­го в по­ко­ях?»

1 ... 12 13 14 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Київські прохачі, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Київські прохачі, Нечуй-Левицький» жанру - 💙 Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Київські прохачі, Нечуй-Левицький"