Читати книгу - "Морський вовк"

– Вовк Ларсен! – забурчав він трохи згодом. – Прислухайся-но до цього слова. Таки вовк він. У декого бува кам’яне серце. А в нього й зовсім немає серця. Вовк, чистий тобі вовк, ось хто він. Хіба ж не влучно його назвали?

– Але ж коли його так добре знають, – заперечив я, – то як же він набирає собі людей?

– А як воно буває, що набирають людей на будлі-яку роботу, чи то на землі, чи на морі? – з кельтським запалом запитав Луїс. – Чи ти мене бачив би тут, коб не був я п’яний, як свиня, коли підписував контракта? Декого з них на краще судно й не візьмуть, як отих мисливців, а дехто з бідолах, як ото матросня, то й не знав, куди потрапляє. Але вони дізнаються, ще й як дізнаються і проклянуть той день, коли на світ народилися. Шкода мені цих сіромах, та ще більше мені болить старий гладун Луїс, що то йому судилося. Тож гляди мені, я тобі нічого не казав, ані геть нічого.

– А ці мисливці – то пройдисвіти, – знову почав він, бо не терпів мовчанки, надто вже був балакучий. – Стривай-но, вони ще розходяться. Але він такий, що візьме їх у шори. Тільки він і може нагнати страху божого в їхні чорні душі. Ось оцей мій мисливець, Горнер. Такий собі лагідний та м’який, голос ніжний, як у дівчини, подумаєш, ну цей уже таки сумирний. А хіба він торік не спровадив на той світ свого стерника? Нещаслива пригода буцімто, казали. Але я спіткав якось його весляра в Йокогамі, і той розповів мені, як воно було. А цей маленький Смок, чорнявий пройдисвіт, хіба він не відбув три роки в Сибіру на соляних копальнях за браконьєрство на Мідяному острові, де в росіян заповідник? Його там забили в кайдани вдвох із товаришем – рука до руки, нога до ноги. Тоді вони чогось завелися, і цей самий Смок вирядив свого приятеля з копальні нагору в цебрах із сіллю: і то не зразу, а шматками: сьогодні ногу, взавтра руку, там голову й так ото далі.

– Ви жартуєте! – скрикнув я, пойнятий жахом.

– Жартую? – вмить схопився він. – Я нічого не кажу. Я глухий і німий, і тобі раджу те саме, коли хочеш вижити. Як я розтулив рота, то хіба на те, щоб сказати, які вони ладні хлопці, й він теж, щоб його лиха година побила, щоб йому гнити в чистилищі десять тисяч літ, а тоді ще в хлань пекельну провалитись!

Джонсон, той самий, що, розтираючи, подряпав мені шкіру, здавався мені найпорядніший з усіх на судні. В ньому й справді не було нічого нещирого. Його щирість і мужність вражали з першого погляду, і водночас він був занадто скромний, аж нібито боязкий. Направду то його не можна було назвати боягузом. Радніше б сказати, що він мав і тверду свою думку, і почуття власної гідності. Тим-то він на початку нашого знайомства й протестував, коли його прізвище калічили на Йонсона. Про нього й про його вдачу Луїс висловився пророче:

– Він гарний хлопець, цей скандинавець Джонсон. Найкращий матрос на баку. Він мій весляр. Тільки я боюся, що колись він так зіткнеться з Вовком, аж іскри полетять. Це вже я добре знаю. Я бачу, як насувається буря. Я вже казав йому, як братові, а він не слуха й не хоче гасити вогнів і вивішувати фальшиві сигнали. Тільки щось йому не до вподоби, він уже бурчить, а на судні завше знайдеться продажна душа, що донесе Вовкові. Вовк сильний, і вовки ж чужу силу ненавидять. А в Джонсона сила є, і Вовк бачить, що на лайку чи стусана він не вклониться: «Так, мовляв, сер», «Дякую, сер». Ой, буде, буде лихо. А де я візьму другого весляра? Ти знаєш, що відповів цей телепень, коли старий назвав його Йонсоном? Він сказав: «Мене звуть Джонсон, сер», і вимовив ще літера за літерою. Побачили б ви лице старого тоді! Я думав, що він його тут-таки на місці порішить. Він цього не зробив, але він це зробить, він зламає цього скандинавця, щоб я так на морських звичаях знався!

Томас Магрідж стає неможливий. Він примушує мене за кожним разом титулувати його «пане» або «сер». Почасти воно через те, що Вовк Ларсен почав, либонь, виявляти прихильність до нього. Нечувана річ, щоб капітан приятелював з коком, але тут, без сумніву, так і було. Вже разів два-три він просував голову в камбуз і незлостиво кпив собі з Магріджа, а оце сьогодні, по обіді, базікав із ним на юті добру чверть години. До камбуза Магрідж повернувся, увесь лисніючи задоволенням, і за роботою без кінця наспівував під ніс якихось вуличних пісеньок своїм нестерпним фальцетом.

– Я знаю, як годитися з начальством, – звірливо казав він мені. – Як з ним вестися, щоб тебе цінували. Ось хоча б мій останній шкіпер… Хіба не заходив я до нього в каюту так запросто – погомоніти, перехилити чарчину? «Магріджу, – мовляв він, – Магріджу, а ти пішов не по своїй дорозі!» – «Як це?» – питаю. «Ти б мав уродитися джентльменом, щоб ніколи не працювати». Побий мене сила божа, Гампе, коли це не правда! А я сидів у нього в каюті, наче вдома, палив його сигари й пив його ром!

Ця балаканина мало не до божевілля мене доводила. Я не знаю іншого голосу, що був би мені такий ненависний. Коків масний, улесливий тон, його жирна усмішка і безмежна зарозумілість так нервували мене, що я, бувало, аж тремтів. Огиднішої за нього прояви я ніколи в житті не бачив. Неохайність його була неймовірна, а що він готував їжу для всієї команди, то я мусив, ївши, вибирати те, чого він найменше торкався.

Дуже мене турбували мої руки, не звиклі до важкої роботи. Нігті почорніли, шкіра стала така брудна, що навіть щітка нічого не могла вдіяти. Понатирані пухирі все не загоювались, а одного разу, втративши рівновагу під час хитавиці, я впав на гарячу плиту й спік собі лікоть. Коліно й досі боліло. Опух не спав, колінна чашечка ще не стала на місце. З ранку до