Читати книгу - "Тато і море, Янссон Туве"

Він мріяв про свої забави з морськими конячками – то були мрії, осяяні місячним сяйвом, які ставали ще милішими, бо за ними чаїлася пітьма Мари. Вона увесь час була десь присутньою, це правда. Вона вила ночами. Але це було йому байдуже. Так йому здавалося…

Мумі-троль збирав подарунки для морських конячок: гарні камінці, скельця, які море, відшліфувавши, обернуло на коштовності, кілька маленьких блискучих мідних важків, знайдених у комоді наглядача маяка.

Він уявляв собі, що скаже морська лошичка, побачивши дарунки, вифантазовував мудрі поетичні оди.

Мумі-троль чекав, коли настане молодий місяць.

Мумі-мама уже давно порозкладала все привезене з дому на свої місця. Вона майже не прибирала, бо так далеко на морських просторах навіть натяку не було на пилюку, а з самого прибирання не варто робити культу. Що стосується приготування їжі, то воно теж багато часу не забирає, якщо цьому не надавати надто великої ваги. Дні тягнулися довго і нудно.

Складати складанку Мамі не хотілося, бо це нагадувало їй про її самотність.

Та одного дня Мумі-мама почала збирати дрова. Вона підбирала кожнісіньку знайдену скіпочку, ретельно прочісувала пустельні пляжі острова, збираючи все, що викинуло море, і поступово наскладала велику купу хмизу та дощаних уламків. Мамі було приємно, що водночас вона чепурить острів. Вона уявляла собі, що цей острів – садок, який потрібно доглядати і приводити до ладу.

Мумі-мама позносила дрова до затишного місця з підвітряного боку гори, на якій стояв маяк, змайструвала там підмостя для розпилювання дров. Підмостя вийшло трохи скособоченим, але на ньому можна було розпилювати дрова, якщо опертися лапою з правого боку.

Надворі було тепло і сутінно, Мумі-мама розпилювала дрова, відмірюючи цурпалки однакової довжини і складаючи їх стосами півколом навколо себе. Стіна дров ставала щораз вищою, зрештою, Мама опинилася немов у маленькій хованці, що давало їй відчуття надійного затишку. Сухі скіпки вона склала під кухонною плитою, а гарні полінця не наважувалася порубати. До того ж, вона не надто вміло орудувала сокирою.

На схилі біля дровітні росла маленька горобина, яку Мумі-мама полюбила. Зараз вона красувалася, густо всіяна червоними ягідками, аж самого деревця не видко було з-за ягід. Найгарніші цурпалки Мумі-мама примостила під горобиною. Вона добре зналася на деревині, знала, що таке дуб, рожеве, базальтове чи червоне дерево, яка на вигляд орегонська сосна. Усі вони пахли по-різному, відрізнялися на дотик і потрапили їй до лап після довгої мандрівки морем.

– Рожеве і палісандрове дерево, – з глибокою насолодою пробурмотіла Мама і заходилася пиляти далі.

Інші члени родини звикли до Мумі-мами з пилкою у лапах, якої вже й майже видно не було з-поза стосу дров. Спершу Мумі-тато обурився і навіть хотів забрати у неї схил, який вона прилаштувала для дровітні, але Мама розсердилася:

– Це моє! Я теж хочу чимось бавитися! Урешті-решт стоси дров виросли так високо, що над ними виднілися тільки Мамині вуха. Але вона невтомно працювала і щоранку обходила острів, зносячи до дровітні нові уламки дошок, котрі викинуло море.

Того сірого, абсолютно безгомінного ранку Мумі-мама знайшла на піщаному пляжі мушлю. То була велика закручена мушля, рожева всередині, світло– брунатна з темними плямками зовні.

Мама невимовно зраділа і здивувалася, бо ж мушля лежала незамулена на піску, а вже тиждень не було припливу. А трохи віддалік знайшла ще одну, білу, з тих, якими прикрашають рабатки у садках. Одним словом, раптом виявилося, що весь берег всіяний мушлями й черепашками, великими й маленькими, та найдивніше те, що на одній із них червоними літерами було виведено: "На згадку про Західне узбережжя".

Мумі-мама ще більше здивувалася. Вона позбирала всі мушлі в поділ фартушка, а потім подалася до Тата, якийпротралював дно Чорного Ока, щоб показати йому свою знахідку.

Він сидів, перехилившись через борт човна. Згори і Мумі-тато, і човен з опущеними у воду веслами здавалися зовсім крихітними.

– Ходи сюди, я щось тобі покажу! – гукнула Мама.

Тато підігнав човна до мису.

– Поглянь, справжні мушлі! – тішилася Мама. – Вони лежали на піску, а ще вчора їх там не було.

– Дуже дивно, – зауважив Мумі-тато, вибиваючи люльку об камінь. – Це одна із загадок моря. Інколи мені аж дух перехоплює, коли я думаю про таємничі шляхи моря. Кажеш, мушлі лежали на піску, а вчора їх не було? Це означає, що море може піднятися на цілий метр лише за кілька годин, а потім знову відкотитися. Хоча у нас і не буває таких припливів і відпливів, як ото розповідають про тропічні моря. Дуже-дуже цікаво. Що ж стосується напису, то цей факт відкриває такі можливості, про які ми й не підозрюємо, – Тато серйозно глянув на Маму, а тоді додав: – Розумієш, тут треба добре поміркувати, я навіть, можливо, напишу дисертацію… про все, що пов'язане з морем, справжнім великим морем. Я мушу збагнути море. Причали, дороги, рибалка – все це для дрібноти, яка не переймається глобальними проблемами. Глобальними проблемами… – повторив Тато урочистим голосом, фраза мала дуже гарне звучання. – А ідея написання дисертації виникла у мене завдяки ось цьому Чорному Окові.

– Тут глибоко? – запитала Мумі-мама, вона ніяк не могла отямитись від зачудування.

– Неймовірно, – відповів Тато. – Лот ледь сягає дна. Сьогодні я підняв на поверхню бляшанку, а це підтверджує мої теорії.

Мумі-мама кивнула. За мить вона знову озвалася:

– Піду я, мабуть, у садок, пообкладаю рабатки черепашками.

Мумі-тато не відповів, бо думки його були далеко – він розмірковував над глобальними проблемами.

Десь приблизно у той самий час Мумі-троль спалював у кухонній плиті облуплену скриньку. Тепер, коли він пообдирав мушлі й черепашки, уже не було сенсу її зберігати. Мумі-троль знайшов скриньку у найдальшому закутку нижньої шухляди комода, до якого Мама уникала зазирати, вважаючи недоторканною власністю наглядача маяка.

Бляшанка була іржавою та дірявою, і нічого цікавішого за скипидар чи бензин у ній, мабуть, не зберігали. Однак вона була доказом. Чорне Око відігравало для моря роль сховку, його потаємної скрині. Мумі-тато з непохитною впевненістю вважав, що усе лежить на дні та чекає на нього. УСЕ – це усе, що завгодно. Він вірив: досить йому підняти на поверхню скарби – і він збагне море, все стане на свої місця. І він сам – також. Таке у нього було відчуття.

Тому він вперто зондував дно та міряв глибину посередині озера, в тому місці, яке він називав бездонним. "Бездонне", – шепотів він сам до себе, відчуваючи, як магія цього слова лоскоче йому нерви.

Здебільшого лот зависав на різній глибині, але це ставалося через те, що мотузці бракувало довжини, хоч як би її Тато не доточував. Дно човна було завалене обчухраним мотуззям, білизняними шворками, швартовими та якірними тросами – всім, що потрапляло Татові під лапи (хоча ті мотузки призначалися, звісно, для іншого, але така вже доля мотузок…).

Мумі-тато розвинув теорію про бездонну діру в озері, яка веде до центру землі, а Чорне Око – це кратер згаслого вулкану. Зрештою, він почав записувати свої міркування у старому зошиті з цератовою обкладинкою, знайденому на горищі. Кілька сторінок зошита були списані нотатками наглядача маяка – дрібними словами з великими проміжками. Здавалося, ніби папером проповз павучок.

"Хвиля самотня, місяць увійшов у сьому фазу, – читав Мумі-тато. – Сатурн зустрічається з Марсом." Видно, у наглядача маяка все ж таки бували на острові гості? Відвідини, напевно, підтримували його на дусі. Решта записів були всуціль цифрами. Тато їх не розумів. Він перевернув зошит і почав писати з іншого боку.

Здебільшого він малював карти Чорного Ока – вид згори і в розрізі – і поринав у заплутані пояснення перспектив чи розрахунки.

Мумі-тато тепер щораз менше розповідав про свої дослідження. З часом він перестав тралити дно, сидів натомість у схованці наглядача маяка над урвищем і розмірковував. Інколи щось писав у зошиті в цератовій обкладинці – про озеро Чорне Око або про море.

Скажімо, міг записати таке: "Морські течії – дивне і загадкове явище, якому приділялася недостатня увага" або "Рух хвиль завжди викликає наше захоплення…" Потім клав зошит на коліна і цілком віддавався спостереженням.

Туман закрався на острів. Він наповз із моря, ніхто й не помітив, коли. Раптом усе заволокло блідою сіризною, кам'яна призьба наглядачевого сховку самотньо пливла у м'якій, наче вовняній, порожнечі.

Татові було до вподоби ховатися в тумані. Він задрімав. Зненацька у нього над вухом заячала чайка, і він скинувся зі сну; виліз зі своєї схованки та подався знову бродити островом, а в його голові безпомічно борсалися думки про течії та вітри, про походження штормів та дощу, про глибокі морські западини, в яких немає дна.

Мама бачила, як Тато брів із замислено похиленою на живіт головою, то виринаючи з туману, то поринаючи у нього знову.

"Він збирає матеріал, – думала вона собі. – Так він казав. Мабуть, уже всього зошита списав ним. Як то буде гарно, коли він нарешті той матеріал назбирає!"

Мама відрахувала п'ять смугастих карамельок – заохочення до праці – і поклала їх на тарільчик, а потім віднесла тарільчик до татового сховку над урвищем.

Мумі-троль лежав у кущиках вороніки, схилившись над Маминим глеком з питною водою. Він занурював кінську підківку в прозору брунатну воду і спостерігав, як срібло перемінювалося на золото. Вороніка та китички трави віддзеркалювалися у глечику – крихітний ландшафт, перевернутий догори цапки. Гілочки гарно й виразно вимальовувалися на тлі туману, видно було щонайменшу комашку, яка мандрувала по стеблині.

Потреба виговоритися про морську лошичку дедалі дужчала. Хоча би описати, яка вона на вигляд… Чи просто порозмовляти на тему морських конячок.

Он по травинці повзуть дві кузьки. Мумі-троль збурив воду в глечику, і мініатюрний ландшафт зник. Він підвівся і почалапав до ялинника. Від узлісся углиб вела вузенька стежка, протоптана у моху, очевидно, там мешкала Маленька Мю. У гущавині щось зашелестіло – вона була вдома.

Мумі-троль зробив крок, небезпечне бажання довіритися комусь застрягло грудкою йому в горлі. Він присів і поповз попід ялиновим віттям.