Читати книгу - "Я заберу свою дочку, Олександра Багірова"

У відповідь лише крижана усмішка. У нього дуже соковиті губи, повні, але вони не пом'якшують обличчя. Переді мною хижак. У кабінеті лікаря я в цьому переконалася.

Безглуздо заперечувати, Павло Аркадійович заслужив на все. Коли емоції стихли, ситуація виглядає інакше.

Костянтин міг покалічити лікаря, але не зробив цього. І в даному випадку – це ідеальне покарання для такої людини.

Тільки страх все одно не йде. Все занадто незрозуміло.

Костянтин зупиняється у центрі міста. Біля одного із найдорожчих ресторанів. Виходить з машини, відчиняє дверцята з мого боку. Подає мені руку. Ігнорую її.

Не вередую. Просто мене лякає його дотик. Наче він може спалити мене вщент.

У ресторані нас зустрічають як відомих гостей. Костянтину в рот заглядають, дивляться з благоговінням. Перед Веніямином ніколи так не розшаркувалися. Щоправда, і до ресторанів чоловік мене практично не водив. Це дорого, і нам треба було накопичувати на майбутнє.

Заплющую очі. Роблю глибокий вдих. У нього майбутнє, а я у розбитого корита, у компанії неврівноваженого мужика.

Нас проводять у віп-зал. Маленьке та затишне приміщення. Золоті візерунки на стінах, декоративні рослини. Офіціантка пожирає очима Костянтина. Дай їй волю, прямо тут накинеться... Мерзота.

Замовляю зелений чай. Чоловік вибирає неймовірну кількість страв.

- Тут чудова кухня, - відкидається на спинку дивана та свердлить мене сталевим поглядом.

Хочеться сховатись під стіл. Відчуваю себе наче без одежі, гірше з розчахнутою душею..

- Я не хочу їсти, - смикаю в руках скатертину. Хвилювання наростає.

Ще ця атмосфера, свічки, квіти, романтика. Моторошний контраст.

- Люба, поясню тільки раз, - трохи піддається вперед, - Далі розраховую на твою адекватну поведінку та розуміння ситуації, - каже діловим тоном, ніби збирається укласти угоду.

– Це неможливо прийняти, – починаю закипати. - Я готова вислухати ваші мотиви, - додаю більш стримано.

- Ситуація наступна, я біологічний батько Надії, - заявляє сталевим голосом. - Відразу відповім на твоє запитання, я б ніколи не відмовився від дочки і не допустив подібного, - б’є пальцями по столу. – Я був певен, що дівчинка загинула, як тільки народилася. Моя… ммм… загалом, – робить паузу. Мовчить. Не хоче говорити зайвого. - Минули роки, перш ніж я дізнався правду. Якщо тобі цікаво, вдома можу надати результати тесту ДНК. Якщо хочеш, можемо його зробити повторно, - зовні він спокійний, але повітря все сильніше розжарюється.

Я не хочу в це вірити! Це надто жорстоко! Хай тільки спробує забрати в мене донечку! Ці одкровення б'ють мене надто сильно. Вибивають ґрунт з-під ніг. Як йому протистояти?

Відчуваю – це правда. Блюзнірська, вбивча правда. І я у його владі…

- Це нічого не міняє! Я не віддам вам дочку! - голос зривається.

– Ти робила ЕКО, – заявляє несподівано.

- Не ваша справа! - огризаюсь.

Входить офіціант. Розставляє страви. Розмова переривається. Намагаюся проаналізувати почуте.

Приїхали! Тепер він копається в делікатних подробицях мого особистого життя. Так, нам з Веніаміном не вдалося зачати дитину природним шляхом. В мене жодних проблем лікарі не знайшли. Веніамін теж казав, що здоровий. Тому ми вдалися до ЕКО. І все вийшло з першого разу. Тоді я ще щиро вірила, що чоловік хоче дитину так само сильно, як і я. Мріяла про наше зближення. Вірила у наше щастя…

- Під час процедури був використаний мій біологічний матеріал, - заявляє, дивлячись мені у вічі, коли офіціантка залишає приміщення.

- Це неможливо! – аж підскакую на місці. Не хочу слухати його! Це цілковита брехня!

- Сядь, - одне слово і я як лялька опускаюсь на диван.

- Для мене це теж було, м'яко кажучи, несподіванкою, - відволікається на телефон. Набирає щось. - І я неодмінно з'ясую всі подробиці, - знову сталевий погляд впивається в мене, проникає під шкіру, - Але як ти розумієш, тепер ми пов'язані, - тінь пробігає по обличчю Костянтина.

Він роздратований. Зараз ще гостріше відчуваю його неприязнь до мене.

– Ми не пов'язані. Я вам не вірю, - мій голос звучить напрочуд рівно. - Це моя дитина.

- І мій син. Тому, Любо, ти житимеш у моєму домі. Я гарантую безпеку, повне забезпечення, - він просто ставить мене перед фактом, він все вирішив. Моя думка не має для Костянтина значення.

- Не буду! – мотаю головою. Холодний піт ллється по спині.

– До пологів буде так. Далі… побачимо… вирішимо… - хрипкий голос зі свистом обвивається навколо мого горла.

- Ні… - і все більше я не маю слів. Пекельний біль застрягає в горлі.

- Я пояснив позицію. Іншого варіанту немає, – піднімається з-за столу. – Я тебе покину. Додому тебе відвезуть мої люди, - знову цей крижаний спокій у голосі. Він грає на моїх нервах. Доводить до краю.

- Я ніколи не прийму подібних умов! - випалюю йому в спину.

Різко обертається. Підходить. Нахиляється.

- Ти моя. Діти мої. Це не обговорюється, - опалює вогняним диханням вухо.

- Тільки спробуйте торкнутись! - відсуваюся від нього якнайдалі.

- Про це можеш не хвилюватись. Ліжка не буде, - різко випрямляється. Веде плечем, морщить ніс. Наче йому гидка сама думка про подібне.

Серце стискається від хворобливих спазмів. Його реакція мене зачіпає. Але ж за всіма законами логіки, я хоча б на цьому пункті маю видихнути з полегшенням!

- Я не залишусь з вами під одним дахом!

- Смачного. Тобі треба добре харчуватися, - із цими словами йде, навіть не обертається.

Дивлюсь йому вслід і не вірю. Цей жах не може відбуватися зі мною! Я полонянка божевільного!

Зі ступору мене вириває дзвінок мобільного телефону. На екрані висвічується напис: "Веніамін". Із сумнівом дивлюся на апарат. Приймати чи не приймати виклик?