Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Жінка одягається - це майже завжди драма. Настільки епічна та прониклива, що ні піти, ні виїхати. Тому що всі навкруги страждають. Навіть якщо не хочуть. Страждає дзеркало. Страждає ваша лимонна валіза. Страждають Сашка та її діти, які розуміють, що добрим людям треба прощати все. Навіть постійне ниття і переодягання. Ну й звичайно, страждаєте ви самі.

Мої біда та прокляття в тому, що я ненавиджу речі нудних кольорів. І краще запрана кислотно-помаранчева майка, ніж добротна та скромненька сіра футболочка. Даєш свято життя прямо на вулиці! Щоб тролейбуси оберталися, а їх водії хрестилися!

Червоний светр, червона спідниця і черевики. Не сіро звичайно, але мені мало яскравості. А враховуючи, що з собою в поїздку багато речей я не брала, страждання ставали з кожною хвилиною все сильніше.

В цілому і загальному, з зовнішністю мені пощастило. І струнка, і витончена, і волосся чорне, блискуче, нижче лопаток. Крутити навіть не треба, саме гарно завивається і виглядає після простого розчісування краще, ніж у деяких після салону краси. Личко миловиде, очі величезні, вії - Шахерезада вдавиться. Ноги у мене красиві, довгі. Корма пружна і принадна, талія тонка, груди... Грудей не вистачає, це так. Тобто мені нормально, а ось чоловікам не вистачає. Знаєте, це вже у них у крові. Навіть у ідеальної жінки знайдуть ідеальний недолік. А ми їх любимо, годуємо і таке інше. І не недоліки, а чоловіків – це зрозуміло.

Сашка виглянула з кухні, намагаючись ні до чого не доторкнутися забрудненими в тесті руками.

- Ну й що ти незадоволена? - здивувалася вона. - Дуже добре сидить. Вид інтелігентний, в міру творчий, в міру заманює.

- Маріанна Скрипка - жінка, - на всякий випадок уточнила я, зиркнувши на подругу.

- Ну, хіба мало... Захворіє там або велить своєму заступнику з тобою поговорити. А він гарний, розумний, холостий...

- Міфічний, - скептично перебила я.

Сашка фиркнула і знову пішла на кухню.

- По дорозі назад купиш мені шоколаду. На начинку треба.

Я зітхнула. Куплю, куди ж я подінуся.

З кімнати висунулися зацікавленні мордочки Олі і Елі. Микола як справжній суворий чоловік тягав на собі Віталіка від дивана до ліжечка. Віталік сприймав те, що відбувається, філософськи. Він зволив скуштувати скумбрії на мангалі та вершкового сиру, тому навіть не думав опиратися, а мовчки переварював сніданок. Значний такий сніданок.

Акуратно склавши речі в торбу, я пошкодувала, що не взяла свій тубус. З ним куди зручніше. Нічого не мнеться і місця займає мало. Але в нього відвалилася ручка в найвідповідальніший момент - за десять хвилин до виходу. Тому довелося, відчайдушно лаючись, все перекладати в чемодан.

- Побажай мені удачі! - крикнула я Сашці, відкриваючи двері і одночасно потрапляючи рукою в рукав куртки.

- Ні пуху ні пера! - долинуло з кухні.

- До біса! - бадьоро відповіла я і вискочила в коридор.

На вулиці було прохолодно, хоч і світило сонце. Я спеціально вийшла заздалегідь, щоб пройтися пішки. Метро не люблю. Мабуть, як і багато жителів затишних маленьких містечок, не хочу спускатися під землю, щоб дістатися кудись на гримучому монстрі. Звичайно, це справа звички. А місцевим вже точно немає сенсу стояти в пробках або об'їжджати половину величезного міста, втрачаючи дуже багато часу.

Але мені це не до душі. Дощ, сніг, палюче сонце? Ха! Вітер гуляє? Пф-ф-ф. У мене в голові гуляє такий вітер, що ураган «Катріна» дуже хоче познайомитися і кличе на чай.

Київ мені подобався. Це вже була така перевірена і переконана симпатія. У найперший раз, коли я тут опинилася, місто чомусь не вразило. Хоча тут є своя, нічим не передана атмосфера. І місто по-справжньому тепле.

Загалом, зрозуміли та прийняли ми один одного з Києвом не відразу. Але, здається, міцно і надовго. Ніякої миттєвої легковажної закоханості, яка змивається, ледь опинишся в іншому яскравому місті.

Поки я йшла, з подивом усвідомила, що згадую вчорашнього чоловіка, що «упустив» мене на тверду плитку. Пахло від нього чимось приголомшливо смачним. Тільки не в кулінарному плані, ясна річ. А ось таке... Люблю подібні парфуми чоловіків. Шкода, назва вилетіла з голови.

Я зупинилася, дивлячись на червоне око світлофора і проїжджаючі по дорозі машини. Шкода, що таким як він зазвичай подобаються тітки модельної зовнішності і з пристойним рахунком в банку. А тут... полежав на тобі гарний чоловік - скажи спасибі. Навіть якщо нічого не зробив - все одно подія!

З підійшовшими людьми ми перейшли дорогу. Зробивши ще кілька кроків, я зупинилася біля старовинної будівлі. Ганок, сходинки, кручені поручні. І вивіска «Ан-Лін». Начебто невелика, а помітна. Дивишся - на душі стає якось затишніше та спокійніше. Ніби це саме те місце, в якому обов'язково треба побувати.

Серце закалатало швидше. Я тутож прогнала нехороші думки, розправила плечі і бадьоро піднялася сходами. Ну ні й ні! Ніякому хвилюванню не зупинити рішучу жінку, якій треба годувати кота!

______________________________

Любі читачі, а бажаєте конкурс або розіграш?)
Будька ласка, відповідайте у коментарях) Та не забуйвайте підписуватися на автора)