Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Важкі дерев'яні двері м'яко відкрилися, і тут же пролунав мелодійний дзвін дзвіночків, що сповіщав про прибуття нового відвідувача.

Я зробила крок всередину і... завмерла. Інше царство. Тихий і казковий світ, відрізаний від великого гамірного довкілля. Я не раз здавала свої роботи на продаж в салони та магазини, віддавала людям на відкритих виставках-продажах, але ніколи не було відчуття, що я нарешті вдома.

І начебто нічого особливого: звичайні вітрини, де розкладені скатертини, рушники, серветки... Вишивка хрестом, гладдю, стрічками, низинкою. А є й інший текстиль. Я майже розкрила рота від захоплення, розглядаючи неймовірні повітряні серветки, виконані в техніці «хардангер». Простою мовою - це вишивка з прорізами прямо в тканині, які обшиваються нитками, що надає малюнку нереальну сувору ажурність.

А ще на вітринах красуються вироби з глини, каміння, дерева та металу. Широко розгорнулася Маріанна Скрипка, однак. І нехай я прекрасно розуміла, що не цей салон приносить їй основний дохід, все одне побачене викликало... повагу. Все дуже гармонійно і затишно. Місце, куди б я з задоволенням ходила працювати.

І тут же чомусь виникла думка, що мене можуть не прийняти. Зітхнувши, вже мало не піддалася сумного настрою, як пролунав стукіт підборів. Озирнувшись, я побачила світловолосу дівчину в коричневій сукні з емблемою «Ан-Лін» і декоративною вишивкою по коміру і рукавам.

- Доброго дня! - привітно посміхнулася вона. - Чи можу я вам щось підказати?

- А... Мені... - проявила я вищий пілотаж володіння мовою. - Загалом... Я до Маріанни Скрипки. Майстер. - І тутож поспішно додала: - Вишивальниця.

Дівчина, навіть якщо відразу і здивувалася, нічим себе не виказала, а тільки кивнула і прощебетала:

- Будь ласка, зачекайте пару хвилин, я зараз уточню.

- Добре, - сказала я вже більш твердим голосом, як та сама дівчина біля стійки бармена, яка просить коктейль змінити на текілу.

Вона вийшла, а я знову залишилася наодинці з роботами народних майстрів. І, як не дивно, в душі з'явився спокій. Немов хтось сказав:

- Спокуха, сестричко. Все буде гаразд. Йди.

Так, якщо подумати, напевно, у мене дуже дивний ангел-охоронець, але що дісталося, то дісталося.

Знову стукіт підборів, приємна посмішка, жест та стрекотіння:

- Йдіть за мною, Віталіно Сергіївно, на вас вже чекають.

«Не дрейфити», - подумки наказала я собі і пішла за дівчиною.

Ми пройшли дві зали і вузенький чистий коридорчик. Справа знаходилися побутові приміщення та майстерні. Маленькі, звичайно. Але все одно здорово. Зліва - масивні дерев'яна двері та бронзова табличка: «Маріанна Віталіївна Скрипка. Директор салону «Ан-Лін».

Ступивши в кабінет, я тутож відчула аромат кави. Він надходив від мініатюрних дерев з кавовими зернами замість листя, розставлених на підвіконнях, полицях шафи і, власне, на столі самої директорки.

- Здрастуйте, Віталіно Сергіївно, - посміхнулася Маріанна, піднялася і потиснула мені руку.

- Можна просто Віта, - пробурмотіла я, відповідаючи на рукостискання.

Чорт. Маріанна - нереально гарна жінка. Кремова шкіра, очі кольору розтопленого молочного шоколаду і погляд такий же, теплий й неймовірний. Правильні риси обличчя, дивовижно красиві губи, густі-густі вії. Прям бери і малюй портрет. На ній діловий бежевий костюм, піджак та брюки, білий гольф. Витончені золоті сережки і два кільця. Але на безіменному пальці правої руки нічого немає. Невже така жінка самотня? З глузду з'їхати, куди взагалі дивляться чоловіки?

- Добре, - легко погодилася вона. - Тоді називайте мене просто Маріанною. Дуже рада, що ви погодилися на мою пропозицію. Кава або чай?

- Ні, дякую, - похитала я головою, чомусь уявивши, що обов'язково щось впущу і розіб'ю.

І начебто з координацією рухів проблем немає, але все одно моторошно.

Наступні дві години пролетіли непомітно. Я показувала Маріанні все, що привезла. А у неї... у неї просто був захват в очах. І часом приховане дихання, коли вона довгими пальцями з французьким манікюром торкалася то до однієї, то до іншої речі.

- Дуже добре, - тихо говорила вона. - Мені подобається. А покажіть ще ось це. Так. А ось так зможете? А якщо буде велике замовлення? А з одягом б взялися працювати?

Практично на все я відповідала згодою, з подивом розуміючи, що коли на тебе так дивляться, ти просто зобов'язаний робити все. Навіть якщо не зовсім вмієш. Зобов'язаний - і крапка!

Самолюбство захоплений погляд гріє так само, як і літнє сонце. Ти буквально розквітаєшь, відчуваючи, що готова на багато що, аби людина з тих, хто кладе на тебе надії, залишилася задоволена і не розчарувалась.

Перебуваючи десь у хмарах, вся осяяна променями натхнення, що практично підпирає короною стелю, я не зрозуміла, що за спиною відчинилися двері і хтось безшумно увійшов.

Маріанна, розглядаючи роботи, теж захопилася. І тільки коли тихо кашлянув, ми обидві здригнулися.

- Маріанно Віталіївно, прошу вибачення, можна на пару слів? - вимовив знайомий чоловічий голос, і серце чомусь пропустило удар.