Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Ні, я не постійно чую його стукіт. І не сказати, що цей голос мені давно знайомий. Але таке не забудеш. Він щось промовляє, а тобі здається, що в роті з'являється гіркота кави.

Я різко озирнулася. Можливо, надто різко, тому що голова закрутилася, і я похитнулася. Мене тут же підхопили під лікоть і поцікавилися:

- Вам погано?

«Ні, добре! - обурилася про себе я. - Ось прям не знаю, куди бігти і як кричати на весь голос про це!»

Але вголос, зрозуміло, такого не сказала. До того ж, зараз би на ногах втриматися і... Чорт, як здорово від нього пахне. Чимось деревним, таким, від чого ноги знову підкошуються, і хочеться заритися носом у комір його сорочки та так і стояти.

Сорочка, до речі, в цей раз звичайна, у велику клітинку. І сині джинси. І кросівки. Нічого подібного до того, що було на цьому красені, коли він в прямому сенсі звалився на мене на вокзалі.

Сказати, що я його тут не очікувала зустріти - нічого не сказати. Думки підступно плуталися, язик відмовлявся нормально виконувати свої розмовні функції.

«Не хочу», - мстиво сигналізувала ця сволота в мозок.

- Здається, сьогодні ви падаєте на мене, - зауважив він зі смішком.

- А чому б і ні, - пробурчала я, зрозумівши, що мене посадили на м'який диванчик, який перебував у вікна.

Маріанна сунула мені в руки склянку з водою:

- У вас це часто? - стурбовано запитала вона.

Зелені очі... Нереально гарнющі зелені очі чоловіка дивилися прямо на мене. Якщо минулого разу йому було ніяково, то зараз він теж турбувався. Дрібниця, а приємно.

- Дякую, - сказала я, взявши склянку. - Мабуть, перенервувала і не поснідала. Але взагалі-то таке зі мною дуже рідко.

- Здається, побачивши один одного нас, тягне в горизонтальне положення, - невинно зауважив чоловік.

Я фиркнула, а Маріанна округлила очі. Здивований вид робив її просто чарівною і скидав кілька років.

- Щось не зрозуміла, - вимовила вона, переводячи погляд з мене на нього. - Ви знайомі?

- Ні, - одночасно сказали ми, та я тут же спішно почала пити воду, зробивши вигляд, що нічого не говорила.

Він прокашлявся та пояснив:

- Ми зустрілися на вокзалі.

Маріанна закотила очі. У якийсь момент я раптом усвідомила, що вони схожі. Чи не занадто, але як двоюрідні брат та сестра. Хоча... може, і й рідні. Адже не завжди брат з сестрою схожі як дві краплі води.

- Руслан, моїй без п'яти хвилин співробітниці і так недобре, ще ти тут з непристойними фігурами мови! - обурилася вона.

- Він впав на мене і мого кота, - невинно залопотівши віями, сказала я.

Вода закінчилася, а пристрасті розпалювалися. Руслан, ага. Гарне ім'я. Підходить для цієї самовпевненою фізіономії, підтягнутого тіла та аромата... Так, треба швидко підійти до якогось з кавових дерев. Бо ось-ось перетворюся в маніячку. А це не до добра.

- Це був кіт-шибеник, - раптом відповів Руслан, дивлячись мені прямо в очі.

Я образилася. Точніше, ми образилися. Бо Віталік, який зараз знаходився десь там, на пуфику в будинку Чубач, є істота високоорганізована та дуже тонко відчуває негативні коливання матерії в його адресу. Простіше кажучи, знає, коли його не поважають.

- У мене гарний кіт! - тут же обурилася я, відставивши склянку вбік. - Думаєте, йому сподобалося побачене?

На цей раз отетерів Руслан. Він явно вважав, що повинен подобатися в будь-якому ракурсі всім, навіть коту. А тут такий удар по самолюбству.

- Або ви розповідаєте, що сталося, або буде біда, - недобре попередила Маріанна.

Вирішивши, що з майбутньої начальницею краще не сперечатися, я почала міркувати, як все піднести. Про «без п'яти хвилин працівника» почула, тому в грудях вже горіла надія.

Однак Руслан мене випередив. Розповів коротко та без зайвих подробиць. Навіть якось нецікаво, немов падав не на жінку нічого собі такої зовнішності, а на вицвілий килимок.

Прикро. Сволота. Хіба можна так?

Маріанна подивилася на мене, немов очікуючи підтвердження його слів. Я кивнула.

- Як ви себе почуваєте, Віталіно? - м'яко уточнила вона.

- Нормально, - тут же запевнила я. - Так що ви говорили про роботу?

Руслан незворушно стояв біля шафи, полиці якого були заставлені папками з документами. Дивився на мене. Відчуття, ніби щось прораховував.

«Щоб ти провалився», - душевно побажала я.

Але він провалюватися навіть не думав, твердо стояв на своїх, зуб даю, що спортивних та м'язистих ногах і відчував себе просто чудово. Чомусь це дратувало. Прислухавшись до себе, я зрозуміла, що якось дивно реагую на його присутність. Замислилася. Щось мені це не подобається.

Про роботу говорили недовго. Тому що у Маріанни було тільки одне питання: коли я зможу приступити? Я розгубилася, але тут же уточнила можливість працювати вдома. Адже в Києві житла немає, а Чубач хоч мене і обожнює, але заселитися до неї я не можу. Навіть на радість дітлахів.