Читати книгу - "Блискавична для ельфа, Марита Полл"

ТАНЯ
Я відкрила коробочку, а в ній лежала брошка. Дуже красива, з білим і блакитним камінням, у вигляді блискавки та квітки. 

— Колись давно, я потрапив до храму Піднебесних. Я був сильно поранений, і жерці врятували мені життя. Один з них, коли я їхав, підніс цю брошку, сказавши: "Одного разу ти зрозумієш, кому її віддати. Вона приховує небесний дар." Думаю він мав на увазі тебе.
- Чому ти так вирішив?
— Я не згадував про цю річ, багато років. А сьогодні вранці, коли ми поцілувалися, і навколо заблищали блискавки, я згадав про неї. Не думаю, що це збіг. Але навіть якщо й так, зараз вона тобі більше потрібна. Мені пора…
Араторн розвернувся і пішов, а я продовжувала стояти і дивитись у порожнечу. Чиїсь кроки вивели мене з роздумів і я поспішила сховатися у своїх покоях.
Після того як Лейла допомогла роздягнутися та прийняти ванну, я залізла під ковдру, приготувавшись спати. Ось тільки сон не йшов. Мої думки крутилися навколо Араторна, брошки, і того, як мені повернутися в свій світ. Ось як? І чи є мені кудись повертатися? Точніше у що? Якщо я у своєму світі справді померла, то повернувшись, я втрачу другий шанс на життя. Але що, коли там на Землі, я впала в кому від того, що мене збила машина і вдарила блискавка? Що якщо я повернуся, і опинюся живою, хай і не зовсім неушкодженою.
Купа запитань і жодної відповіді. Як втім, і немає відповідей, що мене чекає тут, в ельфійському королівстві. Ще й цей дивний дар із блискавками, який Араторн просить приховувати. Чим він такий страшний? Невже дар наказувати блискавками, такий небезпечний? Раптом я глобальна ходяча катастрофа, яка зруйнує цей світ? Ух, як все заплутано та складно.
Але якщо брошка, яку мені дав Араторн, приховає мої сили, то я маю її носити.
Я піднялася з ліжка і підійшла до комода, на якому залишила коробочку. Взяла її та відкрила. Брошка засяяла в місячному світлі. І мені здалося, що в камінні заблищали блискавки.
Надягла брошку на нічну сорочку і пройшовши через вітальню, вийшла на балкон. Місяць висвітлював палац, і він переливався у її відблисках. Чарівна картина.
Але що мені робити? Як бути?
Шукати шлях до повернення додому, чи змиритися і спробувати прижитися у цьому світі? Але як? Заміж я поки що не збиралася, а участь у відборі, саме заміжжя і має на увазі. Погодитись з Араторном, що він може обирати і одружитися саме зі мною? Але я його не знаю. Ми знайомі лише добу. І хоч мене тягне до нього і поруч із ним, добре і спокійно, це нічого не змінює. Я не знаю, який він насправді.
Відчувши холод, вирішила повернутися до кімнати та спробувати заснути.

АРАНЭЛЬ
— Вдалося, ще щось з'ясувати? – звернувся король до співрозмовника, який ховався у ніші.
— Ваш брат сьогоднішній вечір провів у компанії з однією з учасниць відбору. Вони вечеряли у саду.

— Про що вони говорили?
— Не знаю мій король. Ваш брат накрив їх пологом тиші. А свої емоції заблокував, тож я не зміг нічого вловити.
— А дівчина?
— До неї я не зміг пробитися, хоч блоку на ній не було. Наче вона не жива, ні про що не думає, ні чого не відчуває.
— Вони лише розмовляли?
— Поки що вечеряли, так. А потім, я почув, що до мене хтось наближається і мені довелося причаїтися. Коли вдарив грім, вони покинули сад. Араторн провів дівчину до її покоїв та пішов.
— І нічого особливого чи незвичайного не сталося?
— Я розповів усе, що бачив, мій королю.
— Ти дізнався ім'я дівчини?
— Лура Татія. Прибула учора вночі. Тітка відправила її в служіння до піднебесних, але дорогою на її карету, напали розбійники. Араторн врятував її і запропонував взяти участь у відборі.
— Таємнича лура Татія, прибуває на відбір, і мій брат раптом вирішує теж взяти в ньому участь. Дивно це. Якщо він одружиться цього року, а я ні, то зможе претендувати на трон.
— Що Ви, мій королю! Він темний! 

— Якби був світлим, то напевно претендував. Ти продовжуй стежити за ними, може спливе щось цікаве.
— Добре, мій королю. Але Араторн, їде до кордону з вовками, на світанку.
— Як їде? Чому я про це не знаю?
— Ваш секретар, говорив вам про це сьогодні, але ви займалися чимось цікавим з вашою фавориткою.
— Ах, так. Я просто ще не мав Сарію на столі в кабінеті. Массаріан, щось говорив про кордон і вовків, але я намагаюся пропускати повз вуха те, що не стосується безпосередньо мене. До того ж, я був зайнятий більш приємною справою, ніж слухати всяке марення про цих псів. Поклич до мене бастарда. Вільний.
— Слухаю, мій королю.

АРАТОРН
Світанок тільки-но займався, а Араторн був уже в сідлі, на своєму чорному мерині. Він вважав за краще коней, а не оленя, як Аранель. Йому не треба було виділятися, він і так виглядав переконливо і грізно. Темних, бояться усі.
Поруч із ним їхали Ульвен та Саріл, його друзі. А позаду його найкращий загін із восьми ельфів-воїнів. Крім луків, вони були озброєні ще й мечами, викованими гномами з ельфійської сталі. Такі мечі були тільки у його загону та його друзів. Ну і звичайно, у самого Араторна. Ось тільки його меч і стріли були ще й зачаровані. Стріли завжди потрапляли в ціль, меч завжди вгадував наперед, кожен рух ворога. З такою зброєю, Араторн ще не програв жодної битви. Він завжди перемагав, скрізь та у всьому. Щоправда, це стосувалося лише битв. У особистому житті Араторн завжди був другим. Другим сином, другим спадкоємцем, другим, на кого дівчата звертали увагу після Аранеля.
Хоча Татія виняток, але це поки що вона не знайома з королем. І нехай Аранель дурний і самозакоханий, дівчата воліли його дурні жарти, ніж серйозність Араторна.
Надвечір Араторн і його невеликий загін, дісталися прикордоння, і зупинилися в одному з постраждалих селищ. Староста селища, як любив називати себе Хвінік, поселив їх у своєму сараї, Араторна та його друзів запросили до хати на вечерю, а решті воїнам віднесли їжу в сарай.
— Я хочу знати, що сталося у вашому селищі Хвінік. Про решту я прочитав звіт ще вчора, вашого серед них не було. - вирішив поговорити зі старостою Араторн після вечері. Вони розташувалися у невеликій вітальні, хоч і не дорого обставленій, але зі смаком.
— Звіт був, Ваше Сиятельство. Я особисто відправив посланця до столиці ще три дні тому. Але вчора вранці дочка пекаря знайшла його роздертим біля річки. Бідолаха навіть не встиг далеко від'їхати від селища. Іншого посилати, я побоявся. Вже другий день селяни не виходять на вулицю, а зараз посівні роботи. Усі боятися. А кілька годин тому, дозорці бачили зграю з восьми особин, недалеко від поселення.
— То були перевертні, чи звичайні вовки? – спитав Сарил.
— Звичайних вовків, наші мисливці, давно б уже винищили чи прогнали б. Ні, це точно були перевертні. Дозорці кажуть, що вони поводяться інакше. Слава Ашуну, я з ними ніколи не стикався.
— Так, вам пощастило. – підтвердив Ульвен. — Особливо зараз, коли їхні землі страждають на постійні напади некромантів.
— Потрібно вирішити це питання раз і назавжди. – підвівся з крісла Араторн. — Мені потрібні свічки та окрема кімната, де я зможу провести ритуал призову. – звернувся він до Хвініка. — Викличу ворона і відправлю його до їхнього Альфи. Простого посильного відправляти не можна. - пояснив він, коли побачив перелякані очі старости.
— Так, так, звичайно, Ваше Сяйство. – Хвінік обернувся до дверей і голосно крикнув. — Марісса! Принеси свічки для лурда. – і коли дівчина з'явилася з десятком нових свічок у руках, староста обернувся до Араторна. — Прошу Ваше Сиятельство, мій кабінет у вашому розпорядженні. Він правда не дуже великий, але це єдине місце, де вам не заважатимуть.
Араторн задвинув штори, коли кабінет покинули його друзі. Вони переживали, адже після кожного такого призову він був сильно виснажений. Засвітив сім свічок, решта відклав на стіл, йому вони не знадобляться. Накреслив на підлозі семикінцеву пентаграму в колі, наніс символи та давні ельфійські руни, крейдою. Розставив свічки у кожного головного символу та почав закликати пітьму. Спочатку вона неохоче відгукувалася, але коли Араторн почав читати заклинання, пітьма прийшла і почала приймати образ ворона.
Коли перед ним стояв витканий з пітьми ворон, він промовив ще одне заклинання, і наказав, летіти до альфи вовко-перевертнів з посланням. Дочекатися відповіді, і лише тоді повертатися. Ворон спалахнув і полетів до вікна, Араторн відкрив його, випускаючи свого посланця.
Погасивши і зібравши всі свічки, чоловік змахнув рукою і бузкове світіння, що зірвалося, стерло малюнок на підлозі. Не потрібно, щоб хтось бачив його, ще не дай боги спробує скористатися. Темрява не любить жартів. Араторн вийшов із кабінету і похитнувся, його підхопив під руку Ульвен.
— Ваше Сиятельство, Марісса приготувала вам кімнату. – сказав Хвінік, підходячи до них.
— Не потрібно. Я спатиму зі своїми воїнами.
— Хвінік правий, Араторн. Тобі зараз треба добре відпочити, а на соломі цього не вдасться зробити. – втрутився Сарил.
— Неважливо…
— Ще й як важливо, — перебив його Ульвен. — Коли повернеться твій посланець, ти маєш бути в нормі, щоб розвіяти його. І не сперечайся.
— Ти перший дроу, який насмілився так зі мною говорити. – посміхнувся Араторн.
— Я перший дроу, з яким ти взагалі товаришуєш.
— Добре. Ведіть мене до цієї кімнати.