Читати книгу - "Вітер у моїх руках, Христина Лі Герман"

   Цього разу поїздка в таксі виявилася спокійнішою. Усміхнений американець, як і всі навкруги, прийняв оплату за послуги і висадив біля будівлі госпіталю. Стоячи навпроти високої, ймовірно двадцятиповерхової споруди, я набрала в легені більше повітря. Трепет торкнувся не лише грудей, але і усього тіла. Особливо яскраво проявляючись з кожним кроком у бік входу у відділення екстреної невідкладної допомоги. 

    Територія госпіталю виглядала величезною, проте не захищеною огорожею, відкритою і досить просторою. Широкий заїзд і тротуари тягнулися до будівлі, як артерії. Між ними розташувався невеликий парк для прогулянок пацієнтів. Пройшовши його, я вийшла до заїзду невідкладної допомоги і зупинилася. Встала з почуттям, що зроби я ще один крок, життя заграє взагалі іншими фарбами. Окинувши поглядом широку стоянку з реанімобілями, поправила піджак і рушила до входу. 

    Декілька реанімаційних машин швидко поїхали повз і зупинилися точно біля дверей відділення невідкладної допомоги. Робота місцевих медиків вразила не лише швидкістю, але і налагодженим процесом. Ані розпачливих криків, ні родичів, взагалі ніяких зайвих дій, а тільки швидкий і добре відпрацьований процес надання допомоги. 

    На моїх очах з першої машини викотили носилки. Їх негайно оточили три медпрацівники, що вискочили на вулицю. Пацієнт знаходився без свідомості і в кисневій масці. Не втрачаючи ні секунди медики проводили первинний огляд на ходу, і вже через мить, вкотили носилки крізь скляні двері входу. 

    Спостерігаючи за роботою другої бригади невідкладної допомоги, я уповільнила крок, щоб не опинитися "під ногами". Пацієнт цієї машини виявився у вкрай важкому стані. Його навіть не стали оглядати, а негайно понесли всередину з такою швидкістю, ніби кожен з медиків здавав норматив. 

    Вражаюче.

    Проте захват не обмежився тільки злагодженою роботою медиків. Увійшовши до будівлі, я спершу отетеріла, адже знала точно, що госпіталь муніципальний. В принципі, я чекала, що рівень медицини різний в кожній країні. Але зізнаюся, порівнювати було з чим. 

    Може, Моллі помилилася? Адже госпіталь нагадував швидше приватну і дуже дорогу клініку. Я оглянула вестибюль, що гудів, як вулик, відмітивши чистоту і зовнішній вигляд інтер'єру. Його сучасність впадала у вічі так очевидно, що викликала захоплення новим місцем практики. Персонал швидко рухався по приміщенню, а до стійок приймальні постійно підбігали медсестри і лікарі. Останніх виявилося легко відрізнити за насичено-зеленим кольором уніформи. 

    — Містера Сміта у відділення екстреної терапії! Місіс Бредлі в інфекційну! А малюка Л'юіса на МРТ негайно! Є підозра на аневризму!

    За кілька метрів, поруч зі мною, несподівано з'явився молодий чоловік. Саме його команди для персоналу привернули особливу увагу. Брюнет сухо віддавав розпорядження медсестрам і щось перегортував в картах хворих. На вигляд чоловікові близько тридцяти років. Про це говорив слід щетини і похмурий зібраний погляд. Саме ним, з висоти досить немалого зросту, він оглядав простір перед собою. Несподівано зупинивши каталку з хворим на ходу, він поправив кріплення і всміхнувся літньому пацієнтові. 

    Швидше за все, це і є моє майбутнє керівництво.

    — Ви хто? — питання за спиною прозвучало несподівано. 

    Плеча торкнулася рука, і я обернулася, проте, відразу приголомшено розширила очі. 

    — Ma Bella! Це ж ти! Учора! Аспірантка! 

    Переді мною в білому халаті і з беджем на грудях, стояв той самий італієць. На обличчі хлопця з'явився щирий захват. Чого точно не можна сказати про мене. Значить, він інтерн в цьому ж відділенні. Чарівний збіг! Хлопець посміхнувся ширше і продемонстрував рівний ряд білих зубів. Зблизька і при тіснішому знайомстві, варто визнати, італієць здався навіть милим. Його посмішка виглядала інакше і набагато тепліше. 

    По-справжньому відкрита. Можливо, це і підкупило. 

    — Берні! — він приклав руку до грудей і повторив повне ім'я. — Бернардо Моліні, ma Bella! 

    — Ага... — кивнувши, я все ж відсахнулася, оглянувши Берні ще раз.

    Я не могла упустити разючу зміну в зовнішньому вигляді італійця. Зараз він не був схожий на те оголене щось у вітальні, яким хлопець з'явився переді мною вчорашнім вечором. 

    — Ви новий інтерн? — поруч прозвучало поривчасте звернення, а чоловічий голос кольнув між лопаток.

    Ймовірно, мені на допомогу прийшов той самий лікар, який хвилиною раніше жваво віддавав команди персоналу. Це виявилося дуже до речі, адже додавати італійця в скарбничку до двох "гравців однієї ліги" бажання не було. 

    Обернувшись, я окинула поглядом лікаря, оцінивши його належним чином ще раз. Красивий... Все ж, я жінка. Не відмітити той факт, що я уперше оцінила хоч одного мужчину за останню добу стало б блюзнірством. Вираз обличчя чоловіка здався спокійним і стриманим, а погляд швидко пройшовся по моїй фігурі і застиг на очах. 

    Дуже красивий... Подавивши посмішку, я випрямилася і відповіла:

    — Так, сер! — підкріпила слова кивком і представилася. — Мене звуть Кетрін Шевченко. Я інтерн з коледжу імені Вагелосів.

    — Берні! Це твій клієнт! — раптом відмахнувся чоловік, чим розчарував повністю, коли швидко спихнув проблему, в моєму обличчі, італійцеві. — Я завідувач відділенням екстреної допомоги — Крістіан Медок. З усіх питань по роботі звертайтеся до мене, але не зараз. У нас аварія в порту і двадцять п'ять потерпілих. Тому, поки в курс справи вас введе інтерн Моліні. Вперед!

    — Ам... Добре, але документи, — я дістала теку, а Крістіан вихопив її і передав медсестрі, яка одразу прибігла так, ніби постійно стежила за завом. 

    Дівчина стримано усміхнулася, мазнувши по мені зацікавленим поглядом. 

    Крістіан продовжив, звертаючись до неї: 

    — Оформи, видай ключ-карту від складу з медикаментами і комплект форми асистента хірурга, — закінчивши розпорядження, від яких мої брови злетіли вгору, чоловік, нарешті, заговорив зі мною: — Ви ж хірург, міс?