Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Ми зупинилися біля невеликого двоповерхового книжкового магазину. На дверях вже красувалася вивіска з написом «Відчинено». Поліна зиркнула на нього та занадто міцно стиснула в своїх маленьких ручках пасок старенької сумочки. Переймається та безперечно боїться, що через свою незаплановану поїздку зі мною нарветься на великі проблеми.

- Не хвилюйся. Все буде добре, - промовив я, дивуючись, наскільки безтурботно прозвучав мій голос.

- Я не хвилююся, - маленька ледве помітно посміхнулася та глибоко зітхнула, бреше. – Дякую за те, що не образили мене та смачно нагодували, - на зблідлих щоках знову зачервонів ніжний рум’янець.

Уздовж мого хребта немов пройшовся електричний імпульс, заряджуючи кожен нерв невідомою мені енергією. Шкіра вкрилася мурахами, а в мозку червоним спалахом запульсувало непереборне бажання поцілувати маленьку. Це було протиприродно та в той же час таке правильне рішення, що дах остаточно зносило. Давно я не відчував всього цього та не знаю, чи готовий знову так беззастережно піддатися раптовій одержимості. Одного разу в мене вже був такий досвід і це для мене скінчилося невимовною раною на серці, що безкінечно кровоточила.

Але мене немов заклинило. Я не міг перешкоджати цьому пориву, бажанню знову відчути смак цих ніжних вуст. Якби була можливість, я б хотів відмотати час на день назад та позначити своє знайомство з Поліною зовсім у інших відтінках, але маємо те, що маємо.

- Нема за що, - хрипким голосом відповів я та схилився до маленької, повільно вдихаючи тонкий ванільний аромат, яким овіяне її світле м’яке волосся. Цей аромат став для мене чимось на кшталт наркотичного пару, який в’їдався вже під кірку, наполягаючи піддатися раптовому бажанню. – Ти така красуня, - наче в маренні прошепотів я, торкаючись кінчиками пальців молочно-білої шкіри на шиї Поліни.

Дівчинка припинила дихати, вона витяглася як струна та дивилася виключно на свої схрещенні на колінках руки. Я не хотів лякати її чи змушувати до того, чого вона не хоче, але й себе контролювати вже не виходило. Я взяв Полю за підборіддя та обережно повернув обличчям до себе. У вухах шуміла кров, а в штанях стало болісно туго. Принцип не заводити стосунків з молодесенькими дівчатами несподівано перетворився на абсолютно божевільну ідею.

- Не бійся мене, - прошепотів я біля вуст маленької, а потім накрив їх своїми губами. Моє тіло гостро, навіть занадто гостро для свого віку реагувало на незначну близькість. Я майже звертався до цих м’яких вуст, щоб вони підкорилися мені, але перші декілька секунд ніякої відповіді не було. Я уклав обличчя Поліни у свої долоні, поглиблюючи поцілунок і вона боязко, невпевнено, але почала все ж таки відповідати. Крига в крові перетворилася на розпечену лаву, думки про те, що я перший, хто по-справжньому цілує цю дівчинку, розривали одним чітким й правильним рухом залишки здорового глузду. Не знаю, що це було: мана, пристрасть, одержимість, закоханість. Я розумів лише одне, що цю дівчинку не готовий відпустити. Вона разом зі своїм ванільним ароматом та арктичним льодом в очах, увійшла в мою кров, чи отруюючи її, чи наповнюючи життям.

Ми цілувалися довго та до болісного печіння у вустах, від якого шкіра палала, а всі інстинкти прагнули продовження початого безумства. На краєчках розплавленої свідомості замерехтіла думка про те, що якщо я зараз не спинюся, то зроблю величезну помилку. Я відірвався від Поліни, продовжуючи жадібно вбирати в себе риси її обличчя та п’янкий аромат волосся. Вона вся розчервонілася та збентежилася.

- Ой! – маленька практично підстрибнула на місці, побачивши у вікні якусь повненьку жінку, яка стояла біля книжкового магазину. – Алла Олександрівна! Вона зараз мене вб’є! – дівчина поспіхом вийшла з машини.

Мозок працював слабо, але все ж таки я теж вийшов на вулицю, пам’ятаючи, що обіцяв Поліні щодо її роботи.

- Поліно! – гаркнула жінка. – Ти чому запізнюєшся?! Ми вже розмовляли на цю тему, чи не так?!

- Т-так, - чую невпевнену відповідь.

- Тоді в чому проблема? Ти дивилася на годинник? Вижену тебе до бісової матері! Досі вже гратися зі мною!

Втиснувши голову в плечі, Поліна задріботала до дверей, а мене раптом охопило дике, майже нездоланне бажання дати прочуханки цій тітці. Піднімати руку на жінку я не міг, вихований інакше, хоча жіночки вміють будити в мені демонів, але я в цьому питанні залишаюсь непорушним. Насилу, але від цього правила я не відступився й цього разу.

- Можна вас на декілька слів? – звернувся я до Алли Олександрівни, паралельно закурюючи.

Жінка широко посміхнулася мені та квапливо підійшла.

- Це ви мені? – голосок майже миттєво став тоненьким та невинним.

- Вам-вам, - підкуривши, я нервово випустив струмінь диму в ясне небо та серйозно подивився на жінку. – Ви мені Поліну Андріївну не ображайте, вона в нас натура ніжна, вразлива, - обличчя Алли витяглося, а в очах заблищало невдоволення. – Я, наприклад, навпаки – різкий, а часом буваю жахливо роздратованим.

- Ви мені погрожуєте? – жінка відступила на крок назад.

- Ні. Чи я по-вашому бандит якийсь-то? Це ваш магазин? – роблю нову затяжку та дивлюся на будівлю.

- Мій.

- Якщо хочете, щоб магазин зостався із вами, поводьте себе з Поліною Андріївною трішки ввічливіше, домовилася? – я викинув цигарку та посміхнувся.

- Добре, - Алла виглядала збитою з пантелику.

- Ось і чудово, - я сів у машину, де все вже наповнилося аромат ванілі. Дідько! Тепер мені буде ще складніше сконцентруватися на роботі, але потрібно, інакше я собі не пробачу помилки з іноземними партнерами.

***

Мені ніяк не вдавалося стримати тремтіння у кінчиках своїх пальців, поки я стояла біля каси та розкладала на стенді вітальні листівки. Вуста ще занадто добре пам’ятали Габріеля, від чого щоки палали ще сильніше. Мимо волі я згадувала сьогоднішній ранок і з кожним разом все чіткіше розуміла, що я щаслива. Може це неправильно та не варто було поводити себе настільки розкуто, але я не бажала затьмарювати свій особистий шматочок радості важкими думками. Мені все ще здавалося, що я відчуваю цигарковий дим, змішаний із чоловічим одеколоном. Цей аромат так швидко став для мене рідним, немов я знала його вже мільйони років і в той же час, не знала зовсім. У грудях приємно затремтіло від тієї турботи, яку сьогодні подарував Габріель. Я завжди потребувала її, але не знала, що ця моя потреба була настільки великою. Потрібно сконцентруватися на роботі та нарешті скінчити з листівками, але тіло не бажало підкорюватися тій раціональній частині підсвідомості, яка ще хоча б якось боролася із яскравими емоціями та терпким присмаком Габріеля.