Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

Заки ми готували все це, бабуся обгортала марлею кожен кавалок м’яса і обмотувала ниткою. Сусідка пані Жуковська для цієї мети зберігала старі шовкові панчохи, якими хизувалася перед війною, і тато мій завше кепкував з того, якими присмаками могла ушляхетнитися її шинка, завуджена в панчохах її молодості. Інколи він гукав через паркан:

– Пані Жуковська! Як вам забракне панчіх, радо позичу вам свої шкарпетки!

На що пані Жуковська – в китайському шляфроку, вбраному поверх куфайки, – відгукувала:

– Та певно, як ви пан дохтір, то можете си в марлі вудити, а я бідна схурована кубіта, я марлю тримаю на чорний день. Але шо ви маєте до моїх паньчіх? Та мої паньчохи чистіші за вашу дохтірську ярмулку. Та я ше їх за Польщі випрала в таких порошках, жи нині вдень зі свічков не знайдете! Та вони в мене пахнуть, як шлюбний вельон!

Час від часу ми підкидали дрова і йшли грітися в сарай, а там сідали на колодах і під кудкудакання курей та похрумкування кролів я слухав дідові пригоди.

У Першу світову дід попав до царської армії, бо Волинь тоді ще належала Росії, а коли спалахнули визвольні змагання, подався до гайдамацького куреня «Не журись!». Курінь вславився своєю відчайдушністю і якоюсь містичною зневагою до смерті. Вважалося особливою ознакою хоробрості розібратися навіть серед зими до пояса і мчати верхи в атаку з оглушливим криком: «Слава!».

Одного разу видали гайдамакам новеньку уберю – чорні розшиті жупани, лискучі чоботи, білі сорочки і чорні шаровари. Любо було подивитися на цю красу. І чи знайдеться ще якийсь народ, крім українців, який би так запаморочливо шанував красу, щоби здатен був віддати за неї своє життя? Гайдамаки тішилися одностроями, як малі діти, пуцували чоботи на ґлянц, поправляли шлики, підкручували вуса. І от серед осени, серед сльоти і мжички, гайдамаки у своїй розкішній убері пішли в пішу атаку. Під ногами чвакала багнюка, чоботи з підківками слизькали, бризки летіли на всі боки. Вдарили кулемети. Пролунала команда «Лягай!» Але куди в біса лягати? В болото? Ні один не ліг. Кулемети били, гайдамаки покотом падали в болото, але вже мертвими. А живі продовжували бігти на ворога, обережно обминаючи калюжі, перестрибуючи з пагорба на пагорб. Врятувала їх тільки атака стрільців, а то б усі так і лягли покотом.

– Дідусю, – дивувався я, – а чому ж ти не ліг?

– Та як?! В новісінькім однострої?

– А якби тебе вбили?

– Та й що?

– Як то що? А мене б тоді теж не було!

– Гм… Бач, я й не подумав.

Найскорше знімали ми сало і шпондерки, за ними ковбаси, а шинки та полядвиці трималися до останку, аж поки не верталися з роботи батьки, і наставала саме та хвиля, яку я обожнював. З розчервонілими радісними обличчями ми зносили до хати вудженину. Бабця з мамою розгортали м’ясо, обнюхували, роздивлялися з усіх боків, а потім кожному втинали по тоненькому паруючому плястеркові – бо ж піст! – і всі пробували, плямкали вустами і казали свою думку. Витончені смаки гурманів виявляли чи то надмір соли, чи то обмаль вишневих полін, чи то брак селітри, чи то забагато жару. Ну, не було так, аби хтось не зробив зауваження, але висновок завше був радісним – вудженина смакувала знаменито. Досить сказати, що не смакувала вона мені ніколи так, як у той день, коли ми її вудили. Усе, що я потребував від свята, це тих кілька плястерків вудженини, про яку я на всі решта днів забував, а ще – печиво.

Млосний дух дріжджового тіста, яке вистоювало в покою біля грубки, забивав памороки, я тихцем прокрадався до миски, ледь-ледь прохиляв полотняного рушника і дивився, як воно росте, жадібно вдихаючи п’янливий пах. Солодкого пекли неймовірно багато – щонайменше чотири струдлі (маківники), пірник (медівник), перекладенець (пляцок, перекладений бакаліями, по теперішньому сухофруктами), пекли пампухи з варенням із рожі та вергуни (хрусти), які я любив найбільше, коржики у формочках з кремами різних кольорів, смак їх досі не вступився з мого писка, і я продовжую нести на своєму піднебінні повітряну легкість кремів – цитринового, помаранчевого, мигдалевого, вишневого, горіхового і трускавкового. Випікали великий сирник, якого потім обмащували чоколядою, його не треба було їсти, він сам розпливався в роті і миттю зникав, розчинявся у слині. Маленькі рогалики з мармулядою чи конфітурою і печиво з перемолотих шкварок не претендували на особливу позицію в ієрархії солодощів, але найбільшою їхньою заслугою було те, що зберігалися вони найдовше.

Їли ми всі ці скарби в суворій послідовності. Першими мусили зникнути пампухи, бо за день-два вони черствіли й втрачали свою привабу, водночас із ними мужньо йшли на страту коржики з кремом. Неодмінною радістю передсвяткових приготувань було лизання макогона, яким мама розтирала креми. Кликати мене не треба було, я прибігав відразу, щойно долинав до моїх вух той характерний шурхіт макогона стінками макітри, яку мама затискала колінами. А ще я любив тримати макітру за береги, але так, щоби на великі пальці налипав крем.

Проте імператором усіх смаколиків був безперечно горіховий торт з трьома ґатунками кремів і трьома ґатунками коржів. Він просто давив своєю монументальністю і шляхетністю, адже участь у його прикрашуванні брав мій дідусь, а що головне – залучав і мене. Ми вирізали з сушених слив і абрикосів зірочки та хрестики і викладали ними поверхню торта, зайве казати, що всі обрізки тут же поглинав саме я. Дідусь чомусь байдуже дивився на цю мою маленьку слабість. А ще ми мали в своєму розпорядженні кольорові цукати – помаранчеві, цитринові, кабачкові, гарбузові і – не повірите – баклажанові.

Цукати готували заздалегідь. Шкуринки цитрусових, нарізані соломкою, кубики кабачків, гарбузів і баклажанів, засмажені в цукрі й підсушені, зберігали в слоїках. І то, власне, був найбільший скарб мого дитинства, скарб, яким я завше марив. Але трагедія мого дитинства полягала в тому, що цукати замикали в креденсі під ключ разом з горілками, винами, коньяками, ромами, лікерами і, звісно ж, бакаліями. Ключ мала тільки мама, а берегла вона своє багатство не лише від мене, а й від татуня, бо він – щира душа – міг би пригостити якоюсь заморською плящиною першого-ліпшого пацієнта.

Та, виділяючи цукати для торта, мама не ставила перед нами їх цілими слоїками, а йно по кілька з кожного виду. Її невитончений торгівельний смак протестував проти того, аби ми й з цукатів майстрували якісь картинки, бо ж тоді неодмінно з’являлися б обтинки,