Читати книгу - "Екст, Геннадій Обушній"

— Так, Кетті.

— Малюче, вони не встигнуть. Не йди туди. Втручатися ми не можемо, а на бійню краще не дивитися.

— Не знаю, не знаю. Знімай для архіву. У будь-якому випадку це наша робота.

Коли він примчав, усе було майже закінчено. Під скельною стінкою стояли нарти з вантажем. Півколом перед скелею лежала широка брудно-червона смуга переораного снігу, усипана розшматованими тілами звірів. Каюр з червоним від крові гарпуном лежав, завалений купою вовчих тіл. Одинадцять собак були мертві, і кожен забрав з собою по парі ворогів. Але сили були нерівні, і тепер перед нартами стояла одна Валла, зранена й подрана, з оскаленою пащею і злиплою від своєї і чужої крові шерстю. А перед нею стояла її смерть — п’ять вовків. Вона розуміла, що це кінець, подумки спіймала зграю, що мчала на допомогу, і щось висловила, передавши якісь образи, зрозумілі тільки собакам.

Семмі несамовито молотив хвостом, гарчав і мало не плакав, дивлячись на фінал драми. Доторкнувся до свідомості Валли і здригнувся від болю, ненависті і ще чогось, що нагадувало почуття провини. І тут вантаж на нартах ледь помітно ворухнувся. Семмі миттєво просканував купу хутра й побачив усередині сплячу однорічну дитину. Рішення прийняте.

— Кет, там дитина. Я ставлю захист.

За мить два вовки за всіма правилами стрибнули на Валлу і гепнулись об невидимий бар’єр. Ще раз і ще. Спробували обійти справа, зліва, але все марно. Валла не розуміла, що відбувається, і тільки поверталася в бік найбільшої загрози. Її сили закінчувалися, задні лапи підкошувалися.

— Кетті, у собаки велика крововтрата, але допомогти ще можна.

— Дій, Семмі, дій. Вона заслужила життя. У нас півгодини, скоро примчать люди. Зараз скажу, що робити.

Семмі проник у свідомість Валли, заспокоїв і знерухомив. Випустив медичного міні-робота, і Кет зупинила кровотечі, продезінфікувала рани й зробила потрібні ін’єкції.

— Кет, подивися дитину.

— З нею все гаразд. Про всяк випадок дам легкий антибіотик.

Весь цей час вовки рвалися всередину, але Валла інстинктивно зрозуміла, що загрози вже немає. І нарешті відчула ще чиюсь присутність. У мозку в неї сформувався образ-питання: «Хто ти? З якої зграї?» Семмі відповів: «Я здалеку. І не схожий на твій рід». «Покажи себе», — попросила Валла.

— Іди, братику. Люди вже відпустили собак і за дві хвилини вони примчать.

«Мені час, Валло. Ми ще побачимося».

Вовки нарешті відчули, що наближаються собаки і кинулися геть. Наздогнати їх свіжим псам труднощів не склало. Семмі спокійно зняв захист. Люди дбайливо завантажили тіло загиблого каюра, радісно оглянули врятованого малюка і незворушно познімали шкури з усіх вовків і загиблих собак. Старший з людей довго розглядав місце битви, особливо витолочену вовками ясно видиму напівкруглу борозну перед нартами, і задумався. Але нічого не сказав, тільки подивився в очі Валлі, підняв її і поклав у нарти поруч з малям. Решта перезирнулися: навіщо, собаці все одно не жити з такими ранами. Але промовчали.

Та собака за два тижні ожила, незважаючи на рубці по всьому тілу, а через місяць Валла вже ходила в упряжці. І старійшина часто підходив до неї, розмовляв, як з рівною, і кожного разу задумливо запитував: «Що ж ти бачила? Світ великий і населений багатьма, малими й великими. Але що ж знаєш ти, кого бачила? Хто вас захистив?»

Відтоді й почався контакт Семмі з родом маламутів. Він часто спілкувався з Валлою, показуючи їй рідну Аляску та інші місця. Непросто було пробиватися через поняття масштабу, і врешті-решт Семмі облишив географію. Зате Валла добре сприймала образи тварин і відразу висловлювала своє ставлення. Вовк — шерсть дибки, олень — інтерес, щеня — турбота.

«Ти хотіла мене бачити?»

«Так».

«Я великий, більший за умку. Не злякаєшся?»

«Ні».

Такий діалог відбувавсь у сопках за стійбищем.

«Дивись».

«Ого. Ти нашої крові. Ти ватажок усіх собак. Тебе ніхто не зможе перемогти».

Вона дійсно не злякалася, а сприйняла Семмі, як є, як наймогутнішого в світі собаку, батька й захисника всіх псів.

«А це твоя юрта? І юрта, і нарти? Ого! Зайти? Не боюся. Багато місця й тепло. Добре. А що це? Тут сидить твій каюр? Де він? Ти скиглиш? Його вбили? Ні? Значить, він повернеться».

«Значить, він повернеться», — ця думка навіки закарбувалася в пам’яті Семмі.

Потім Валла приходила з іншими собаками, і зграя радо приймала і сприймала Семмі. Всі відчували силу й доброту велетня. Коли зграя приходила з цуценятами, то Семмі із задоволенням грався з малюками. В архіві залишилися приголомшливі відео екскурсій дорослих псів по модулю і метушні Семмі з цуценятами. Кет наглядала за цими посиденьками, тому люди так і не дізналися, куди й навіщо іноді зникають собаки. Для Семмі такі зустрічі були більше, ніж розваги. Це було спілкування з живими спорідненими істотами, і при цьому майже не порушувався Регламент. А симур отримував такий необхідний йому запас емоцій. Невідомо, чи було це наслідком спілкування з Семмі, але Валла почала сама вчити молодих собак ходити в упряжці. Люди дивувалися, але не заважали. Один старійшина не здивувався. Час пролетів непомітно, і вони пішли в свою наступну експедицію, до нової зоряної системи.

Перед відльотом Семмі попрощався зі своєю зграєю. Назавжди. Ніхто з собак не проживе сто років.

Коли повернулися, Семмі розшукав нащадків зграї Валли. Дивно, але навички навчання цуценят передалися і закріпилися в характері породи. Люди вже майже не втручалися в підготовку їздових собак. Якимось чином і пам’ять про ватажка всіх собак, кривавої масті, що живе в небесній юрті, передалася через двадцять собачих поколінь. Семмі знову був прийнятий у зграю.

Дослідження Землі тривало. Відразу виявилися залишки кількох великих древніх споруд, непідсильних і непотрібних нинішнім землянам. Команда обмежилася тим, що взяла зразки і детально зняла артефакти. Але ці знахідки нагадали їм один з основних пунктів Регламенту: обережність у контактах. Цілком імовірно, що будували ці об’єкти не аборигени. Добре, якщо їх предки.

Усі наступні події заслуговують окремої розповіді.

Для Семмі й Кет Земля стала головним об’єктом Галактики. Не припиняючи роботи за основною програмою, маленька команда продовжувала дослідження рукава Оріона. Але тепер після кожної експедиції Кет поверталася не до Знахідки, а до Землі. І кожні сто-двісті земних років на орбіті з’являлося непомітне чорне тіло, від якого вночі відокремлювався планетарний модуль і тихо опускався в безлюдних місцях.

Перш ніж опуститися на поверхню, вони