Читати книгу - "Казки роботiв. Кiберiада"

Найдосвідченіший учений Афінор ретельно дослідив замок цих дверей. Виявилося, що ключем до нього може бути промовлене слово. Цього слова вони не знали, та й не могли знати. Довго пробували називати різні слова, такі як: «Космос», «Зорі», «Вічний політ», але двері навіть не здригнулись.

– Не знаю, чи добре ми робимо, намагаючись відкрити корабель без відома короля Метамерика, – сказав нарешті Афінор. – Ще дитиною чув я легенду про білих істот, які переслідують у Всесвіті будь‑яке життя, народжене в металі, і знищують його з помсти, або ж…

Тут він замовк і разом з іншими з превеликим здивуванням став дивитись на великий, як стіна, борт корабля, бо при його останніх словах двері, досі мертві, здригнулись і розчинилися навстіж. Словом, яке їх відчинило, була «помста».

Вчені гукнули на поміч тих, хто був при зброї, і разом з ними, виставивши вперед іскромети, вступили в задушливу й нерухому темряву корабля, освітлюючи його блакитними й білими кристалами.

Всередині зореліт був дуже пошкоджений, і довелося довга блукати серед понівечених деталей, шукаючи команду, проте ні її, ні її слідів не знайшли. Висловлювали припущення, чи не був корабель сам розумною істотою, ба ж за розміром вони бувають різні. Он їхній король у тисячу разів більший за корабель, а був одне ціле. Проте знайдені ними вузли електричного мислення були надто дрібні й порозгойдувані, отож чужий корабель не міг бути нічим іншим, як лише літаючою машиною і без команди був мертвий як камінь.

В одному із закутків корабля, біля самої панцерної стіни, дослідники натрапили на якусь калюжу, схожу на розбризкану червону фарбу, плями від якої, коли вони наблизились до неї, лишилися на їхніх срібних пальцях. Вони витягли з неї мокрі й червоні клапті незнаного одягу, а також купку якихось не дуже твердих кальцитових трісок. Не знати чому, але їх усіх пойняв страх, коли вони стояли там, у прошитому світлом кристалів мороці, А король уже довідався про пригоду, й зразу ж прибули його посланці, наказавши негайно знищити чужий корабель разом з усім, що на ньому є, а особливо наказав король чужих космоплавців спалити в атомному вогні.

Дослідники відповіли, що там нікого не було, лише темрява і якісь пошматовані, поплямовані червоною фарбою рештки та металеві нутрощі й пил. Затремтів королівський посланець і наказав негайно розкладати атомне вогнище.

– Іменем короля, – сказав він. – Оте червоне, що ви знайшли, є вісником загибелі! Нею живе біла смерть, яка не відає нічого, крім помсти на невинних за одне лише їхнє існування…

– Якщо це була біла смерть, то вона нам не загрожує, бо корабель мертвий, з ті, хто на ньому подорожував, загинули в смузі оборонних рифів, – відповіли йому.

– Сила цих блідих істот невичерпна, бо коли вони й гинуть, то однаково безліч разів відроджуються знову, віддалік від потужних сонць! Виконуйте свій обов’язок, атомісти!

Страх пойняв мудреців і дослідників, кат почули вони ці слова. Хоч і не повірили вони пророцтву загибелі бо надто неймовірною видавалась їм будь‑яка її можливість, проте витягли весь корабель з його ліжбища, розтрощили на платинових ковадлах, і, коли він розпався, піддали жорсткому опроміненню, так що перетворився він на міріади летючих атомів, які вічно мовчать, бо не мають атоми ніякої історії, всі між собою рівні, хоч би яке мали походження – чи то з найпотужніших зірок, чи з мертвих планет, чи з розумних істот, добрих чи лихих, бо матерія однакова в усьому Всесвіті й нема чого її лякатись.

І все‑таки зібрали всі атоми, заморозили в одну брилу, вистрелили її до зірок і аж тоді сказали самі собі з полегкістю; «Тепер ми врятовані. Нічого не може з цього бути».

Та коли платинові молоти били в корабель і той розпадався, із забрудненого кров’ю клаптя одягу, з розпоротого шва випала невидима спора, така маленька, що одна зернина піску прикриє їх цілу сотню. А з тієї спори вночі, в куряві й праху, між валунами печер виткнувся білий паросток, від нього пішов другий, третій, сотий – і дихнуло від них киснем і вологою, від яких на плити дзеркальних міст упала іржа й спліталися непомітні питки, що попали в холодні нутрощі ентеритів. Тож коли вони повставали, то носили вже в собі згубу. І не минув рік, як усі лягли покотом. Зупинились у печерах машини, згасли кришталеві вогні, руда пошесть поточила дзеркальні бані, а коли вилетіло останнє атомне тепло, запала темрява, в якій розросталася, проникаючи в переплетені скелети, заповзаючи в струхлявілі черепи, засновуючи згаслі очниці – пухнаста, волога, біла пліснява.

ЯК МІКРОМИЛ І ГІГАЦІЯН ТАКЕ ВЧИНИЛИ, ЩО ТУМАННОСТІ ПОРОЗБІГАЛИСЯ

[6]

В попередньому Всесвіті жили два конструктора-космогоника Мікромил та Гигаціян. І не було такої речі, яку б вони не могли змайструвати. Думали вони думали, що б ще таке зиайструвати і придумали: вирішили вони приробити матерії вуста та розум, щоб вона потім їм сказала, що можно з неї створити такого, що їм би і в голову не прийшло…

За вченням астрономів усе, що є в світі – Туманності, Галактики, Зірки – без упину розбігається на всі боки, і внаслідок цього уже мільярди років Всесвіт що далі, то більшає і більшає.

Багатьох дуже дивує таке безупинне розбігання, і вони, подумки зазираючи у давні часи, доходять висновку, що дуже, дуже давно весь космос був згромаджений в одному місці, як зоряна краплинка, і з незрозумілих причин стався її вибух, що й досі триває.

А коли вони розмірковують про це, їх охоплює цікавість, а що ж було до того, і вони не здатні розгадати цієї загадки. А було ось як.

За часів тодішнього Всесвіту жило двоє конструкторів, незрівнянних майстрів у царині космогонії, отож не було такої речі, якої б вони не могли скласти. Але для того, щоб збудувати якусь річ, спершу треба мати її план, а план треба придумати, бо звідки ж його візьмеш? Отож обидва ті конструктори, Мікромил і Гігаціян, увесь час тільки тим голови собі й сушили, в який би це спосіб дізнатися, що іще можна було б сконструювати, крім тих дивовиж, що спадають їм на думку.

– Я можу змайструвати геть усе, що тільки мені спаде на думку, – мовив