Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

Мусив передертися крізь натовп, бо де тільки підходив стрілецький відділ, там на хідниках усе ставало і дивилося. А відділ ішов рівним, повним кроком, вибиваючи зап’ятками рівномірний такт на камінній дорозі.

— Zachciewa się im Ukrainy! — сказав біля Зварича якийсь мужеський голос.

— А cóż chcesz?! — відповів жіночий. — Му mamy swoje legjony, a oni swoje. Przecież nie na nas idą, a na Moskali!

— Kto wie! — відізвався знову мужчина. — Ja nie pozwoliłbym na taką niebezpieczną zabawę.

Зварич обернувся і побачив за собою елегантно одітого панка з жінкою запідруку.

— Вам, пане, це не подобається? — спитав задиркувато.

Панок оглянув Петра трохи здивовано, трохи заскочено і, на диво, ні пари з уст не пустив. Тільки жінка шарпнула його за руку і сказала з докором:

— Widzisz! Trzeba ci tego było.

По цім пара зникла, а Зварич звернув очі у сторону відділу.

Саме перші ряди порівнялися з ним. Зварич перебіг очима першу чвірку і аж затрусився з радости. Пізнав між ними двох своїх товаришів: Черника і Перфецького.

— Сервус, Федьку, сервус, Леську! — крикнув через дорогу.

Закликані обернулися і радісно кивнули головами. Потім Черник махнув рукою, щоби йти з ними, і Зварич пустився рівнобіжно з відділом вгору Городецької.

Відділ скрутив на Скарги і задержався під дяківською бурсою. За хвилю впав наказ: «Розхід!» — і Зварич приступив до товаришів.

— Що ти, Петре, не при стрільцях? — питав Черник.

— Як то ні… Подивися, зрештою! — і Зварич підніс ногу, взуту у військовий черевик.

— Фі! Диви!! — аж свиснув з дива Перфецький. — Та ти вже наполовину генерал.

Зварича обступило ще більше знайомих з університету і з гімназії.

— Ти в якій сотні? — питали.

— Я в золочівськім полку, в першій сотні.

— А маєте кріси?

— Ні!

— Овва! — видув зневажливо губи Черник. — Кинь, брате, оту Золочівщину. Ходи до нас.

— А ви в якій сотні?

— В Дідушковій! Ти знаєш, що то є?

— Я хотів би до кінноти! — сказав Зварич.

— До кінноти?! А де ж є кіннота?

— Не знаю, але я думав, що є.

— Поки що нема. Але ручу тобі, що як буде, то в першу чергу піде до неї наша сотня. Подивися, що то за хлопці!

Зварич повів оком довкола і мусив признати, «що то за хлопці». Стрункі, широкоплечі, високі, знайомі йому особисто або знані зі здвигу чи зі спортових змагань. Великан Перфецький хлопнув його дружньо по рамені.

— Бери, Петре, на розум. Ходи до нас — і спокій.

— Коли я… зі своїми хлопцями з нашого села, — зам’явся Зварич. — Як же ж покидати?

— То ми і їх візьмемо, як щось варті.

— І як піднесуть кріс за цівку! — додав хтось із гурту.

— Ов, то ви щось так, як у Кривоноса.

— Не бійся! — успокоював Черник. — Він жартує.

— Не маю чого боятися. Я піднесу, — похвалився Зварич. — Але справді, знаєте, мені прикро буде покинути тамтих, — додав по хвилі. — Врешті, не знати, чи команда позволить.

— Ти командою вже не гризися. Все буде зроблено, — відповіли йому, і Зварич пристав.

Після того забрали його з собою до казарми, завели нагору і представили сотенному. Сотенний, молодий мужчина в однострої австрійського підхорунжого, прийняв його ввічливо, хоч чорні очка весь час свідрували його наскрізь, а вузькі затиснені уста трохи немов іронічно всміхалися.

Щодо самого Зварича, зразу погодився на перехід до своєї сотні. Щодо других бужанців, казав піти перше оглянути їх. Зваричеві Дідушкова сотня заімпонувала. Бичувалося і більшу дисципліну, і порядок, і військове вишколення. Товариське життя вспіло вже розвинутися, товариське в розумінні військовім, зовсім не подібне до студентського.

— Отже, пополудні ми приходимо, — казали йому на відхіднім.

— Добре, приходіть, але, прошу вас, заберіть, як можна, всіх чотирьох хлопців.

— Побачимо, чи будуть надаватися, — дорожилися дідушківці.

Зварич вийшов з казарми в веселім, бадьорім настрою. Гарна сотня, сердечна стріча з давніми знайомими — все те відбилося ясним акордом у душі, розпогодило обрій будучини. Тільки одна-однісінька струна дзигчала фальшиво: в усусусах не було кінноти… Не побачить його Наталка на розтанцьованім коні, в золотім ореолі сонця, як бачила австрійських драгунів.

Аж застидався тих своїх дитинячих, романтичних думок. Думати тепер про дівочу чи свою молодечу примху, коли є сотки важніших справ, а передовсім — справа отця Керницького. Вона ж не посунулася ні на крок уперед. Досі не зробив у тій справі нічого. Одно хіба: довідався, що тільки Головна команда може що-небудь порадити тут.

Зближався до будинку на Мохнацького, 12, з почуттям страху, немов до церкви на перше причастя. За хвилю стане перед найвищою своєю владою, яка небагато має часу на розговори. Підійшов до стрільця, що робив сторожу при брамі.

— Товаришу, чи головний командант приймає тепер. Вартовий подивився на нього і байдужо стиснув плечима.

— Йдіть запитайтеся! — показав головою на двері.

На коридорі не стрінув нікого, в кого би міг поінформуватися. Станув під дверми. Зсередини доходили звуки розмови кількох людей. Довго м’явся, заки надумався застукати.

— Прошу! — почув нарешті заклик і ввійшов досередини.

В кімнаті розмова ввірвалася, і всі звернули на нього погляд.

— Ви до кого? — спитав якийсь старший, грубий пан.

— Я до головного команданта.

— В якій справі?

— В приватній.

— То сідайте собі і зачекайте. Він зараз повинен прийти.

Зварич мовчки подякував і станув собі на боці біля дверей. Почав розглядатись по присутніх і кімнаті. Напроти нього за столом сидів якийсь в окулярах, з чорною борідкою і писав. Перед ним на столі лежало дві набійниці з поясами, а зараз біля стола на землі — три пари військових черевиків. Пан в окулярах час до часу переривав писання, оглядав набійниці або схилявся, підносив черевики і значив щось на підошвах.

Біля цього стола сиділо ще трьох: якийсь стрілецький старшина, зі знудженою міною і при шаблі, розпертий недбало, на кріслі. Далі якийсь елегантний брюнет, у яснім одінню, з високим білим чолом і виплеканими вусами. Коло нього третій, також цивільний, з сивавою борідкою і ріденьким шпакуватим волоссям. В кімнаті був ще другий стіл, на якім сидів австрійський четар з малими, розумними очками. Перед четарем стояв грубий, старший пан, саме той, який відзивався до Зварича.

Перервана приходом Зварича розмова почалася тепер знову.

— Я таки своє обстоюю, панове. Кожна велика подія мала все певну зв’язь із подіями у всесвіті. Возьміть, наприклад, похід Ігоря на половців, Хмельниччину, війни Наполеона… Все або затьміння сонця, або комети.

Пан в окулярах, що записував три пари черевиків і дві набійниці, підніс голову і іронічно посміхнувся.

— Ви можете сміятися, пане