Читати книгу - "Холодний Яр"

— Не журіться, мамо! От Україну відвоюємо, тоді відразу дві невістки приведемо вам.

— Коли б Господь дав скоріше!.. Андрієчку, може вам зсмажити чогось, може їсти хочете?

— Дякуємо. Ми на хвилинку, — їдемо дальше.

Побалакавши трохи — сідаємо на коней.

Через який кілометер з хати вибігає без шапки селянин.

— А гов — Андрію! Злізай-но, брате! Самогону вигнав — перша сорта! Баба вареників макітру наварила — поможіть но змолоти!

Андрій стримав коня:

— Зайдем... добрі хлопці... Тай їсти захотілося трохи.

Заходимо до хати. На столі пляшка і макітра з варениками.

Під образами рушниці. Під лавкою кулемет «Максім» на критий жіночою запаскою. Андрій підняв запаску і глянув на механізм. Господар засміявся:

— Не дивись, брате! — «як рибляче око»!.. Якось Левадний заскочив, так чуть не з’їв мене за те, що густо був змащений і трохи порохом припав.

Сідаємо за стіл з господарем і його двома братами. Випивши по чарці слив’яного самогону, спорожнивши макітру — їдемо далі.

З одної хати вибігає дівчина.

— Андрію, зайди но на хвилинку!

— Тебе не бачив?

— Та ні... Левко слабий лежить, просить, щоб зайшов...

— Що йому таке? — зайдем...

Заходимо до хати, в якій душ шість дівчат і більш нема нікого.

— Де ж Левко?

— Андрієчку, голубчику, не сердься... Левко пішов у село... Він казав, що тобі дуже подобаються мережані сорочки — подивися — гарну я тобі вимережала?

Андрій взяв по мистецьки вишиту сорочку.

— Так ти той... була б уже разом і підштанці пошила...

Дівчина зачервонілася.

— Дивись який! Що я тобі — мати, чи жінка? І за сорочку не подякував...

— Може ще поцілувати?

— На біса ти мені здався, такий татарин!

З лавки зіскочила вертлява дзиґа-дівчина:

— Андрієчку, мене поцілуй!.. Пошию тобі підштанці, які сам схочеш! І помережаю геть чисто всі...

— Сядь — козо дика!.. Підожди, Юрку — я зараз вернуся, положу сорочку в сакву.

Через хвилину вернувся і положив перед дівчиною сувій синього шовку.

— Пів року в сідлі возив — збирався все бешмета пошити, хай вже буде тобі на онучі...

Коли сідаємо на коней, зауважую у вікні сумне, задумане обличчя дівчини, яка вишила сорочку. Видно, «татарин» не такий вже був і противний для її серденька.

Недалеко села знову перепиняє селянин.

— Здоров, Андрію, з неділею! Зайдіть на вареники!

— Тільки що у Свирида макітру вклали.

— Та ще з десяток і моїх вміститься!

— Що я тобі верблюд, чи що?

До воріт підходить з подвір’я високий, сивий дідусь і закрившись рукою від сонця, дивиться на нас.

— Ге-ге! Здоров, козаче! Ти що ж, чортів сину, діда забуваєш? Я тобі в ту неділю і медку наготовив був.

— Доброго здоровля, діду! Будемо їхати назад — заїду за медком...

— Бач який! За ме-д-к-о-м! А я тобі тепер хрону дам, а не меду, як не навідаєшся.

— Нема часу, діду, до отамана треба...

— Це — дід Гармаш. Дев’ятьдесять шість років. Та пішки не берися з ним іти — пережене.

Старий вояк. В Криму в 1854 році воював, на Балканах був... От, як хочеш вже наслухатися байок про татар, запорожців, Холодний Яр, про гайдамаччину, — заїдь як-небудь до діда і постав пляшку горілки... Він тобі розкаже, як його дід на Запоріжжі — по татарах з гармати червінцями стріляв коли куль не стало, як у Залізняка гарматами заправляв...

В селі, на вулиці рух, співи, ходять гуртками парубки і дівчата. Зауважую, що народних пісень тут співають не так, як звичайно в селах, примітивно, з викриками. Відчувається вплив людей, що розуміються на пісні.

Коли обганяємо одну групу, висока чорнява дівчина стримує Андрія за полу кожуха.

— Андрію! «Забіліли сніжки!»

Це була його улюблена пісня. Не злазячи з коня — затягає сильним, приємним барітоном. Хор співає гарно. Після «сніжків» дівчина сильним альтом, майже тенором затягує: «То не вітер в степу грає, не орел літає. Ой то Сірко козаченьків до Січі скликає».

Потім Андрій та дівчина і якийсь парубок в чорній селянській киреї й смушевій шапці заспівали «тріо» — «Степову могилу».

Та виконання тут було вже дійсно артистичне.

Коли попрощалися, кажу Андрієві, що мене дивує, що проста селянська дівчина так добре знає техніку співу, тай парубок теж.

— Так вона ж у Києві музичну консерваторію скінчила, а той парубок — місцевий учитель. Тут чимало зустрінеш таких «простих». В селі «панського» убрання не носять. Гуляють на вулиці з дівчатами та парубками і вчать їх співати, або ще чогось, кориснішого...

Під’їжджаємо до хати, накритої сніпками, без кроквів. З-під стріхи чорніють сліди пожару.

— От і отаманова «резиденція». Не хоче старий Чучупака і накривати по людськи після того, як Коцур спалив. Хай уже, каже, позбудемося всіх, хто на Україні хати палить — тоді накрию.

На подвір’ї до плота прив’язано з десяток осідланих коней. Стоїть дві тачанки. Прив’язавши коней і кинувши їм сіна — заходимо до хати. За столом декілька незнайомих мені людей, серед яких пізнаю матвіївського отамана. В куті коло дверей зложені рушниці, ручні кулемети.

Коли привіталися з усіма Чучупаками, яких я вже знав — Андрій представляє мене останнім.

— Це мій побратим — Юрко Залізняк, а це маєш по черзі: отаман Чорноліського кінного полку Пилип Хмара — цар горшечного царства і Чорного Лісу, це — наш господар холодноярський, Гриб, це — лубеньський отаман Пономаренко, це — отаман Білого Яру, з-над Дніпра, Мамай, це — пан сотник генерального штабу Гнат Зінкевич — грушківський отаман, це — пан отаман Чорний з Воронівки з-за Дніпра, це — Богданів товариш по пляшці і зухвалих нальотах — Марченко, це — отаман Прус і Михайлівки Петренко. Це — триліський воєнком «товаріщ» Козаченко, «липовий» комуніст з 1905 року, бувший отаман з Херсонщини і будучий — на Чигиринщині, який на своїм віку вбив більше большевиків, як дав їм тепер новобранців.

Назвавши мені ще трьох отаманів, прізвищ яких не пам’ятаю, Чорнота сів за стіл.

— Ну, бракує ще голови київського губревкому та голови губчека, і з’їзд представників влади на Київщині можна було би лічити відкритим