Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Один з них, Хосе Мендоза, доволі гарно малював. Тож він намалював на куртках учасників емблему їхньої нової банди. Була вона ось така:

Розділ 9

Поки Кілґор Траут нена­вмисне отруював колек­тивний розум Нью-Йорка, Двейн Гувер, слабо­умний дилер «понт­іаків», спускався з верхнього покою свого власного готе­лю «Голідей Інн» на Середньому Заході.

Перед самим заходом сон­ця Двейн увійшов до зас­теленого килимами вестибюля, щоб взяти собі готельний номер. Незважаючи на дивний час, попереду нього стояв чоловік, до того ж чорний. Це був Кипріян Уквенде, інда­ро, лікар з Ніґерії, який проживав у готелі, поки не знайде підхожого помешкання.

Двейн покірно чекав своєї черги. Він забув, що є співвлас­ником готелю. Щодо проживання в місці, де зупинялися чорні, Двейн мав філософське ставлення. Він відчував певну гіркувато-солодку радість, повторюючи подумки: «Часи змінилися. Часи змінилися».

Того вечора працював новий адмі­ні­стра­тор. Він не знав Двейна. Він попросив Двейна повністю заповнити реєстраційну анкету. Двейн, зі свого боку, вибачився за те, що не знає номера своєї машини. Через це він почувався винним, хоча розумів, що нічого не зробив для того, щоб почуватися винним.

Двейн зрадів, коли адміністратор подав йому ключі від номера. Він пройшов тест. І йому припав до душі його номер — такий новий, прохолодний і чистий. Номер був такий нейтральний! Він був братом тисячі тисяч номерів у «Голідей Інн» по всьому світу.

Номер нікого не чекав. Він чекав Двейна.

На сидінні унітаза була ось така паперова смужка, яку слід було зняти перед користуванням:

Ця паперова петля ґаран­тувала Двейнові, що йому немає потреби боятися маленьких тваринок-бурав­чиків, які вилізуть на його дупу і пог­ризуть його проводку. На одне хвилювання менше для Двейна.

На дверній ручці висіла табличка, яку Двейн перевісив назовні. Вона виглядала ось так:

Двейн на хвилю розсунув щіль­ні штори на вікні, від підлоги до стелі. Він побачив вивіску, яка повідомляла втомленим мандрівникам на автома­ґістралі про наяв­ність готелю. Ось як вона виглядала:

Він заслонив штори. Відреґулював систему обігріву і вентиляції. І заснув, мов ягня.

Ягня — це молода тварина, про чий міцний сон на планеті Земля ходять леґенди. Ягня виглядає ось так:

Розділ 10

Кілґора Траута випустили з поліційного відділка міста Нью-Йорка, мов щось невагоме, — за дві години до світанку наступного дня після Дня ветеранів. Він перетнув острів Манге­ттен від сходу на захід у това­ристві серветок «Клінекс», газет і кіптяви.

Його підвезли у вантажівці. Вона везла сімдесят вісім тисяч фунтів іспанських оливок. Вантажівка підібрала його при в’їзді до тунелю Лінкольна, що був названий ім’ям чоловіка, який мав сміливість і уяву зробити людське рабство незаконним у Сполучених Штатах Америки. Це було недавнє нововведення.

Рабам просто дали свободу без жодної власності. Їх було легко впізнати. Вони були чорні. Раптом їм дозволили ман­друвати світом.

Водій, який був білим, сказав Траутові лягти на підлогу в кабіні, поки вони не виїдуть за місто, оскільки закон забороняв йому підбирати попутників.

Було ще темно, коли він дозволив Траутові сісти. Вони їхали через отруєні болота і луки Нью-Джерсі. Вантажівка з дизельним двигуном «Астро-95» від «Дженералз Моторз» тягнула трейлер завдовжки сорок футів. Вона була така велетенська, що Трауту його голова здавалася рушничною дробинкою.

Водій сказав, що раніше був мисливцем і рибалкою, дуже давно. Його серце боліло, коли він уявляв, якими були ті болота і луки якихось сто років тому.

— І коли подумати, яке лайно виробляють більшість із цих заводів — пральні порошки, котячий корм, шипучки…

Він мав рацію. Планету руйнували виробничі про­це­си, а те, що виробляли, було значною мірою нікчемним.

Тоді Траут також сказав щось розумне.

— Ну, — сказав він, — колись я був прихильником охорони природи. Я заливався сльозами, коли люди розстрілювали білоголових орланів автоматами з вертольотів і таке інше, але я здався. У Клівленді є річка, така забруднена, що раз на рік вона займається. Колись від того мені було погано, але тепер я сміюся. Коли якийсь танкер випадково скидає нафту в океан і вбиває мільйони птахів і мільярди риб, я кажу: «Більше влади Стендард-Ойл» або хто там вилив ту нафту. — Траут змахнув рука­ми у вітальному жесті. — «Лізьте в сраку Мобіл-газу», — сказав він.

Водія це засмутило.

— Ви жартуєте, — сказав він.

— Я усвідомив, — сказав Траут, — що Бог не є прихиль­ни­ком охорони природи, тож усім іншим бути прихиль­никами — це святотатство і марна трата часу. Чи ви бачили Його вулкани, торнадо чи припливні хвилі? Чи хтось роз­казував вам про Льодовиковий період, який Він орга­нізовує кожні пів мільйона років? А як щодо голландської хво­роби в’яза? Ось гарне охоронне рішення для вас. І це Бог, не людина. Якраз коли ми вичистимо всі наші річки, він, можливо, спалить цілу галактику, як целулоїдний комі­рець. Знаєте, саме тим і була Вифлеємська зірка.

— А що таке Вифлеємська зірка? — сказав водій.

— Ціла галактика, що згоріла, як целулоїдний комірець, — сказав Траут.

Водій був вражений.

— Якщо подумати про це, — сказав він, — не думаю, що в Біблії десь ідеться про охорону природи.

— Хіба як не брати до уваги історію про Потоп, — сказав Траут.

Якийсь час вони їхали мовчки, а тоді водій сказав ще дещо. Сказав, що розуміє, що його ван­тажівка перетворює атмосферу на отруйний газ і що пла­нету перетворюють на дорожнє покриття, щоб його ванта­жівка могла всюди проїхати.

— Тож я вчиняю самогубство, — сказав він.

— Не переймайтеся цим, — сказав Траут.

— Мій брат ще гірший, — продовжував водій. — Він пра­цює на заводі, що виробляє хімікати для знищення рослин і дерев у В’єтнамі.

В’єтнам був країною, де Америка намагалася змусити людей не бути комуністами, скидаючи на них всяке-різне з літаків. Хімікати, про які він говорив, були розроблені для знищення всього листя на деревах, тож комуністам було важче ховатися від літаків.

—