Читати книгу - "Житіє гаремноє"

Ю. ВИННИЧУК: Дуже Вам вдячні. Обов’язково спробуємо. Але яка ж дальша доля рибки?

ПАНІ АЛІНА: Звичайна! Її, ясна річ, смажать і споживають. Смачного!

Я завітав до пані Аліни саме в розпал занять. Йшов урок під назвою: «Як стати чуттєвою жінкою».

— Коли я була молода, — розповідала пані Аліна, — а прожили ми з моїм чоловіком п’ять літ, я відчула, що обоє відчуваємо пересичення собою. Я вже його так не збуджувала, як раніше, а що він до мене почав ставитися зовсім буденно, то і я втратила почуття жаги, котре мене раніше охоплювало на його появу... Що ж я тоді вчинила? Якось у неділю ми збиралися на гостину, де мала зійтися весела компанія. Я довго мудохалася зі своїм перевдяганням, малюванням, а чоловік весь час гарячкував і підганяв мене. Одне слово, я ще й не домалювалася, як він мене виволік з хати, ми сіли в авто і поїхали. Але щойно підійшли до будинку, де чекали на нас гості, я сказала своєму чоловікові таке, від чого в нього щелепа відвисла, а очі полізли на лоба. Ану, мої любі, вгадайте, що я йому вповіла?

Дівчата навперебій кинулися відгадувати, називаючи безліч новин, котрі могли ошелешити її чоловіка. Тут були і «ах, у мене місячка!», і «я забула в хаті праску!», і «в мене пустили панчохи», і багато чого іншого.

— Ні, — відказала пані Аліна. — Я сказала зовсім інше. Я сказала йому, що так страшенно квапилася, а він мене так підганяв, що я просто забула вдягнути майтки! Боже мій, оце була вечоринка! Раніше мій чоловік на гостинах полюбляв собі провадити розумні бесіди, а як вже танцював, то тільки з чужими жінками. А тут — я не могла його просто від себе відігнати. Він тулився до мене, багато разів торкався рукою моїх стегон, мовби хотів переконатися, чи майтки врешті-решт не об’являться. Все це його розпалило до такої міри, що, коли ми пішли з гостей, то він відігнав авто в якийсь глухий закапелок і зґвалтував мене з такою несамовитістю, що я й досі той вечір пам’ятаю... Хочу вам сказати, що пізніше, коли ми йшли на гостину, він сам уже просив мене «забути» вдома майтки. Але я вам оповіла тільки один незнач­ний спосіб, як відновити жагу вашого чоловіка. Способів таких є ще чимало...

Пізніше, коли пані Аліна звільнилася, я міг з нею порозмовляти.

— Пані Аліно, наші читачі зауважили цікаву схожість обох запропонованих вами сексуальних способів. У випадку з огірком і рибкою «третій партнер» споживався. Цим наче б створювався якийсь новий різновид сексу — кулінарний.

— О, пане Юрцю, тими двома способами кулінарний секс не вичерпується. Сподіваюся, ви чули про «Келих князя Ярослава»?

— Ні, ніколи.

— Ага. Ну, то абисьте знали, що полягає цей спосіб у тім, що жінці в розкішницю обережно вливається шампан. Видовище, скажу вам, не для кожного мужчини спокійне. Коли починає шампан пінитися, і піна кидається на поверхню, не можна просто втриматися, щоб не припасти вустами до цього чудесного гейзера. Але не шкодуйте вина. Влийте його, скільки вдасться. Всю цю процедуру варто знову ж таки відбувати в лазничці. Тепер жінка повинна, втримуючи м’язами вино в собі, підвестися і стати над вашими вустами. По маленькій цівочці нехай випускає з себе вино, а вам залишається тільки ловити його ротом і захлинатися від п’янкого щастя. На здоров’я!

— Дуже цікаво. Який тільки стосунок мав до цього князь Ярослав?

— А це була його улюблена забава. Маю на увазі Осьмомисла. Бо той, Мудрий, не надто захоплювався збагаченням рідного сексу. З минулого дійшов до нас також надзвичайно смачнющий спосіб, котрий називається «Сніг на Високому Замку». Отже, партнери повинні підготувати цілу миску збитих з цукровою пудрою вершків, і панна має у цю миску всістися так, щоб тії вершки обліпили її дупцю повністю, як сніг. Тепер справа зостається лише за вашим язиком.

Одного дня головний редактор газети Олександр Кривенко сказав, що добре було б улаштувати якийсь скандал, щоб підняти наклад. Я замислився. А потім запитав, чи був би скандал, якби ми опублікували записки Роксоляни. Він пожвавився.

— А що? Є такі?

— Нема, але я напишу, — відповів я.

Так ми й вирішили. В наступному номері з’явилася нова розмова з пані Аліною, де закинуто було читачам свіжу наживку.

Ю. В. Днями ви послалися на термінологію Роксоляни. Хіба вона лишила по собі якийсь трактат?

П. АЛІНА. Ви вгадали. Уже читачі Павла Загребельного дізналися, що Роксоляна писала вірші. Але я роздобула і унікальні «Записки з гарему». Це вершина не тільки української, але й світової еротичної літератури.

Ю. В. Пані Аліно, чи Ви вже комусь пропонували цю національну реліквію?

П. АЛІНА. Так, мала необережність звернутися до газети «За Вільну Україну». А вони дали рукопис на рецензію, куди б Ви думали? В Союз Українок! Там після прочитання вибухнув справжній скандал. Вони потрактували публікацію «Записок» як замах на національну цноту і заприсяглися, що ніколи до цього не допустять. Те, що Роксоляна була в гаремі, ще нічого, мовляв, не означає. Вона там займалася винятково проблемами неньки-України і вчила одалісок малювати писанки, жодних сексів і на думці не мала. Потім цей твір попав на рецензію до Олеся Бердника. Він заявив що «Записки» — це вибухівка, закладена у підвалини Української Духовної Республіки, і він, яко президент УДР, готовий лягти на амбразуру, але не допустити публікації.

Ю. В. Пані Аліно, я бачу, у Вас просто нема іншої ради, як передати безцінний рукопис для «Post-Поступу».

П. АЛІНА. Так, я маю надію лише на вас. Я передаю вам цю реліквію, але з умовою: публікувати все підряд, без жодних скорочень чи умовних крапок.

Ю. В. Якою мовою писалися «Записки»?

П. АЛІНА. Вірші, як відомо, Роксоляна писала турецькою мовою. Але «Записки» мали надто інтимний характер, і задля обережності Роксоляна написала їх тодішньою українською мовою. Записки вивіз із Стамбулу Агатангел Кримський, однак не зміг їх ніде опублікувати. Вони збереглися в нього аж до арешту в червні 1941 року. Архіву академіка НКВДисти не встигли розібрати і покинули в порожній квартирі. Один німецький офіцер, а саме Освальд Бурґгардт, він же український поет Юрій Клен, обійшов усі квартири евакуйованих насильно письменників і познаходив там багато цінних матеріалів. Серед них і «Записки» Роксоляни. Я з цим офіцером зазнайомилася рік пізніше у Львові. Зайве описувати, до яких хитрощів я тільки не вдавалася, аби виманити реліквію. І тепер я бережу її, мов зіницю ока.

Редакції «Post-Поступу» вручаю сю ксерокопію. А Союз українок попереджаю: якщо не покинете стежити за мною, то опублікую прізвища тих депутатів, котрі відвідували мою школу кохання!

АНОНС!

Дорогі читачі! З наступного