Читати книгу - "Чорне сальто, Ткач Дмитро"

Забрали для потреб армії.

Просуватися далі до Мейненгена не було ніякої змоги. У Янчука лишились тільки дерев'яні вагончики на колесах, в яких можна було жити.

Янчук поставив шапіто і почав давати вистави в Кобурзі.

Але, хоча це місто й не бомбили, жителям його було вже не до розваг. Вистави проходили майже в порожньому залі, артисти розбігалися, і вистави довелося припинити. Янчук втратив свою самовпевненість і силу. Все частіше й частіше він лишався на самоті, щось важко думав.

А Юра, Петя та Марта стали вільнішими. Тепер вони часто ходили по місту, приглядалися до того, що в ньому робиться, дослухалися, що кажуть люди.

І ось одного разу на околиці їм пострічалася валка полонених.

Таких валок вони бачили вже чимало. Ідуть у лахмітті люди, худющі, виснажені, бородаті. Не люди, а висхлі мумії із згаслими голодними очима. Ідуть, переставляють ноги, стукають по брукові дерев'яними черевиками. А навколо конвоїри з автоматами...

Раніше конвоїрів було багато. Тепер їх стало менше. Всіх, здатних носити зброю, посилали на фронт, сподіваючись усе ж таки зупинити Радянську Армію.

Біля цієї валки теж мало було конвоїрів. Вони не кричали на полонених, не штовхали їх автоматами, а йшли мовчки, понуро...

Може, троє друзів пройшло б повз цю валку, як проходили мимо багатьох інших, та раптом їм здалося, що звідкись долинув тихий оклик:

— Марто!

Всі троє здригнулися, наче їх одноразово пройняло електричним струмом. Глянули одне одному в вічі:.чи не примарилося їм?..

Але ніби з підземелля чи з високого неба знову долетіло:

— Марто!..

— Боже мій!..— похитнулася дівчина.— Та це ж голос пана Зайднера!

— Проходьте, проходьте!.. Чого зупинились! — крикнув на них конвоїр. Навіть каска та мундир не могли приховати його старості.

Вони зрушили з місця. Але тепер уже їхні очі жадібно шастали по обличчях людей, що човгали й човгали своїми дерев'яними черевиками. Не було сумніву, що голос долинув з натовпу оцих обірваних, виснажених, нещасних людей.

І вони не помилилися.

— Я  бачу...— прошепотіла  Марта.— Он  він...  з  бородою...
Тепер Зайднера впізнали і Юра з Петею. Впізнали  по  очах.

А може — по усмішці. Він навмисне посміхнувся, щоб привернути їхню увагу.

Але який же він був несхожий на себе! На ньому ніколи не було такого лахміття, у нього ніколи не було такого довгого скуйовдженого білого чуба і сивої бороди.

— Ви йдіть, а я поверну за ним,— сказала Марта своїм друзям.— Нам треба дізнатися, в якому таборі він сидить.

Хлопці кивнули на знак згоди. Юра попередив:

— Будь обережна, Марто.
Дівчина назирці пішла за колоною.

Ось уже й околиця міста, а валка суне й суне далі.

За містом — переліски, горби. А серед горбів — довгі бараки, обнесені колючим дротом у кілька рядів. Туди й попрямувала валка ув'язнених.

У цьому ж напрямку ішли ще люди, і Марта не боялась, що конвоїри звернуть на неї особливу увагу. Навпаки, тут, за містом, конвоїри не забороняли стороннім підходити ближче до валки, навіть дозволяли кидати в'язням хліб, картоплину чи цибулину...

Ой, як же шкодувала Марта, що в неї нічого з собою не було!..

Вона тільки провела пана Зайднера довгим поглядом, постояла ще трохи, поки валка заховалася за колючим дротом і розсіялась по бараках, і пішла геть.

Та нічого! Тепер вона вже знала, що робити далі.

Дома, у вагончику, Марта розповіла про все хлопцям. Вони довго не спали, радилися, як допомогти панові Зайднеру.

Ні, вони, звичайно, не могли зробити для пана Зайднера багато. Але їхні передачі підтримували його сили— Майже всі ті гроші, які їм усе скупіше й скупіше видавав Янчук, вони витрачали на пана Зайднера. Тепер у них була щоденна турбота, радісна й тривожна.

3

І ось, нарешті, перша записка від пана Зайднера!

Так дивно це вийшло. Вона кинула йому булочку. Він, здається, нахилився, підняв її. Але коли валка пройшла, то Марта побачила: булочка лежить на дорозі. Вона з жалем підняла її з землі, дивуючись, що б це могло означати?

Та раптом зрозуміла, що це не сьогоднішня булочка, а вчорашня. Сьогоднішня була свіжа, а ця — черства. Спершу ні про що не здогадалася. А потім побачила, що булочка в, одному місці розрізана. Просунула палець у той розріз: папірець...

Тоді швидко-швидко пішла геть, не чуючи під собою землі.

Ускочивши у вагончик, Марта одним подихом видихнула:

— У мене записка!

— Від кого? Яка записка?..— разом кинулися до неї хлопці.

— Від пана Зайднера!..

Три голови схилилися над малесеньким папірцем. "Спасибі, рідні мої! Скоро зустрінемось. Будьте обережні". Від цих слів дітям потеплішало на серці.

— Давайте, я цю записочку в себе заховаю,— сказала Марта.— У мене Кріт ніколи не знайде. І не здогадається.

— Тільки б не повіз  нас  знову  кудись  звідси,— промовив Юра.— Щось він дуже мовчазний ходить. Думає про щось

4

А думати Владиславу Янчуку справді було про що.

Коли німецька армія успішно наступала на східному фронті, він твердо вірив, що радянським військам не вивернутись. Коли почалися бої з перемінним успіхом, він все ще гадав, що це — тимчасове явище.

Але коли Радянська Армія, ламаючи на своєму шляху всі перепони, ступила на німецьку землю, коли над німецькими містами з'явилися радянські літаки, коли почалася масова евакуація населення, Янчук остаточно зрозумів, що настає кінець. Палає земля у Гітлера під ногами. Палає земля під ногами і в нього, Янчука.

То що ж робити?..

Напрошувався поки що єдиний вихід: будь-що дістатись до Мейненгена під крило пана Шредера. Той не захоче залишитись у ворожій пастці. Він знайде, як врятуватись. Отож, і його, Янчука, не кине напризволяще. І Янчук вирішив: негайно ж подзвонити панові Шредеру.

Але по дорозі на переговорний пункт Янчук увесь змокрів від хвилювання. Що ж він скаже панові Шредеру? Що тут, у Ко-бурзі, у нього забрали автомашини і автобус? І що він тепер, як прикутий, нікуди не може зрушити з місця? Що артисти розбігаються і незабаром він, Янчук, мов на посміховисько, знову залишиться тільки з єдиним своїм номером — з трьома дияволя-тами?

Влади слав Янчук уявив собі довге кам'яне обличчя пана Шредера, його каламутні очі, які можуть дивитися на людину хвилинами не кліпаючи, і його пройняв дрож. Не дуже приваб-

на перспектива знову потрапити до рук того звіра та ще й у такий непевний час!

Але й відмовчуватися не можна. Тут, у Німеччині, Шредер, як захоче, то знайде його й під землею. Адже це не жарт: був цирк і не стало цирку! Ні, вихід один: схиляй голову та йди проси помилування і захисту.

І Янчук, як у темну прірву, переступив поріг міжміської переговорної.

Раніше він завжди легко і швидко додзвонювався до Шредера з будь-якого міста. Цього разу механізм зв'язку десь заїло. Спершу худюща й бліда фрау з навушниками на голові пообіцяла викликати квартиру пана Шредера протягом дееяти-п'ят-надцяти хвилин. Через півгодини вона повідомила, що телефонного зв'язку з Мейненгеном уже немає. Нарешті, коли Янчук втратив надію поговорити з Шредером, вона закричала;

— Швидше, швидше, в кабіну номер шість!

Трубку завжди брала покоївка пана Шредера. Цього разу з ним розмовляла сама фрау Шредер.

— Хто? Хто? — кричала вона таким диким голосом, що Янчук аж перелякався.

— Говорить Янчук! — повторював він.— Я просив би до телефону пана Шредера!

Він почув у трубці істеричне ридання, крізь яке проривалися окремі слова:

— Немає... Убито пана Шредера... поїзд... радянські літаки....

У трубці тріщало так, що в Янчука засвербіла барабанна перетинка. Та як би там не було, а він зрозумів, що пана Шредера вже немає серед живих. Поїзд, в якому він, може, повертався з чергової поїздки на Схід, розбомбили радянські літаки...

Янчук не дослухав фрау Шредер. Та це було й зайве. Він повісив трубку і всією долонею витер з лоба рясний піт.

Ясно! Тепер у нього хазяїна немає. Він вільний робити що завгодно. Йому не треба думати про зустріч із своїм, по суті, не дуже-то надійним хазяїном. Не треба звітувати за ту досить-таки кругленьку суму грошей, яку він ще не переказав на рахунок Шредера. Не треба ризикувати собою десь близько біля лінії фронту.

Він розпустить і решту артистів, лишиться тільки з власною групою і заховається в оцій завірюсі, щоб потім зорієнтуватися, куди діватись далі...

Радянські війська нестримно наступають зі сходу. Війська союзників ідуть із заходу. Хто з них буде тут, у Кобурзі, швидше? Хай хто завгодно — американці, англійці, французи, тільки не росіяни! Якщо його тут накриють радянські солдати, тоді — капець! Смерті не минути.

Але хіба ж для того він утік за тисячі кілометрів, у Німеччину, щоб тепер накласти головою? А чи не краще було б не ждати, поки прийдуть американські війська, а самому піти їм назустріч?

Він діяв спокійно. Видав артистам, які ще лишилися, якусь грошову мізерію і сказав розходитись куди кому хочеться. Два вагончики (в одному тепер жив він сам, а в другому — Юра, Петя і Марта) закотив у глухий куток занедбаного парку і почав шастати по місту, ловлячи і зважуючи всі найновіші чутки та офіціальні повідомлення.

Тепер тільки треба вчасно зорієнтуватись. Що б там не було, а на кінець війни він повинен опинитись на тій території, де будуть війська союзників. Та сталося так, що дальша доля Вла-дислава Янчука була вирішена без його участі.

Поки радянські війська штурмували лігво фашистського звіра — Берлін, поки вони знищували та брали в полон останні розпорошені загони гітлерівців, американські війська без бою увійшли в Кобург. Німецькі солдати і офіцери покірно складали зброю, а цивільні виходили назустріч американській армії в святковому одязі, з квітами.

Янчук з радості мов збожеволів. Дізнавшись, що американські війська вже в місті, він, як вихор, влетів у дитячий вагончик, блідий і розхристаний, і закричав:

— Слава американській армії! Ви чуєте, поросята? Американські війська вже тут!

І подався кудись, наче з ланцюга зірвався.

Юра, Петя і Марта були приголомшені.

5

Багато чого змінилося відтоді, як дев'ятого травня 1945 року гітлерівська армія капітулювала.

Сталися зміни і в концентраційному таборі.

Замість вартових німців стали вартові  від  самоврядування.

Але все ж це були вартові.

Замість коменданта німця став комендант американець.