Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський 📚 - Українською

Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Стонадцять халеп Остапа Квіточки" автора Олександр Степанович Дерманський. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 30
Перейти на сторінку:
давайте собі раду зі злочинцями. Ідіть собі. Бо до мене ось ще й люди якісь. Ви ж до мене, шановні? Чого вам?

Через напружену суперечку ніхто й не бачив, що вже кілька хвилин за всім, що відбувається, стежить дивна парочка — худий лисий пан у строгому сірому костюмі й огрядна пані в рожевій сукні і з високим начосом на голові. І не просто стежать — пані ще й щось ретельно записує у товстий нотатник.

— Ви записали, Анжело Джолівно? — звернувся дядечко з суворим обличчям до своєї супутниці.

— Так, Петре Бредовичу. Цього буде більше, ніж достатньо, щоб закрити цю, так би мовити, школу.

— Як це, закрити? — в один голос промовили директор і завучка.

— Хто ви такі, зрештою? — додав директор.

— Отак, — спокійно відповіла товстуха, демонстративно зачиняючи перед носом в отетерілого Павла Панасовича двері його власного кабінету.

— В десяточку, Анжелочко! — закоханим голосом проспівав худорлявий. — До речі, я вам сьогодні казав, що ви чудово виглядаєте?

Пані перегорнула кілька сторінок свого блокнота і, вдоволено щось там підкресливши, відповіла:

— Вже тричі.

— Слухайте, це ж маячня якась! — розхвилювався Павло Панасович. — Хтось мені пояснить, що тут відбувається? Хто ви такі?

— Ага, — докинув Гніденко, — покажіть свої документи.

— А ви хто такий будете? — строго спитав незнайомець.

— Дільничний Трин... денко. Тобто Гніденко.

— Гаразд, ось наші документи, — худий пан подав міліціонерові посвідчення.

— Зараз розберемося, — дільничний розкрив документ. — Ага. Обласне управління народної освіти. Петро Бредович Нужненко, старший інспектор. І ще одне посвідчення. Ага. Анжела Джолівна Марущак, старший помічник старшого інспектора. Все ясно. По-моєму, Павле Панасовичу, — прорік міліціонер, — оце і є повний триндиць.

— З області. Перевірка. — Завуч ледь не сіла на підлогу. — Як же це, Павле Панасовичу? З першого ж дня... Ніхто не попередив.

— А отак, — посунула на Парасину Павлівну старша помічниця. — Маємо намір вашу школу закрити. Тому й без попередження, для більшої об’єктивності, так сказати.

— Ну, знаєте... Ну, дорогенькі... Це ж грім серед ясного неба, — плямкав, наче риба на березі, Павло Панасович. — Не годиться отак. Не можна. Що ж це — зразу закривати? Що ж це?..

— Не одразу, — заперечив Петро Бредович. — Хоча могли б. Бо найперший аргумент перевершив усі наші сподівання: в школі трапляються крадіжки майна.

— Та які крадіжки? — підскочив дільничний. — От попалися! Та це ж я тут на базі школи відпрацьовую навчальну тривогу! От простаки, на таке клюнули.

— Якщо й так, — стояв на своєму старший інспектор, — але ж у вас мало того, що дітей мало, то ще й учителів бракує. У вас зовсім відсутні молоді кадри.

— Як це відсутні? — стрепенулася Парасина Павлівна. — Є в нас молоді кадри.

— Де є? — в один голос спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найголосніше спитав Павло Панасович.

— Ось же, — завуч показала на Остапа, який з гускою під пахвою стояв перед усім товариством ні живий ні мертвий.

— Оце? — з неприхованим подивом спитали Петро Бредович, Анжела Джолівна і Павло Панасович. Найменше приховував свій подив Павло Панасович.

— Я? — Остап вільною рукою тицьнув себе пальцем у груди і про всяк випадок роззирнувся.

— Ну, підтвердьте, Павле Панасовичу, — Парасина Павлівна несамовито подавала директорові знаки очима.

— Ну... так, — по хвилі заціпеніння обізвався директор. — Познайомтесь, це Остап Валерійович — наш молодий. Тобто наш молодий спеціаліст, надія нашої Глинятинської школи.

— Ви запевняєте, що цей... гм... суб’єкт — учитель? — Петро Бредович обійшов довкола Остапа, прискіпливо приглядаючись до його вбрання. — І що ж він викладатиме?

— Мабуть, опудалознавство, — пирхнула старша помічниця старшого інспектора. — На власному прикладі.

— В десяточку, Анжелочко, — закотив очі пан Петро.

Павло Панасович не знав, що на це сказати. Він почувався незручно ще й через те, що йому увесь час треба було підтримувати штани.

Але виручив сам Остап.

— Я саме зараз іду на урок історії, — впевнено промовив хлопець. — І розповідатиму про Римську імперію. А щоб учні краще, з цікавістю сприймали матеріал, я вбрався в давньоримську одіж — тогу.

— Гм, — гмикнув Петро Бредович і прошепотів щось на вухо своїй помічниці.

Анжела Джолівна записала щось у блокнот.

— Що ж, припустімо, — зібравшись з думками, вів далі інспектор. — То, може, юначе, поясните нам, навіщо вам гуска?

— Гуска? — на мить спантеличився Остап.

— Еге ж, оця гуска вам навіщо? Тільки не кажіть, що це давня глинятинська педагогічна традиція — ходити на урок з гускою. То як?

— Дуже просто, — відповів Остап. — Я збираюся повідати дітям загальновідому легенду про те, як гуси врятували Рим від нападу галлів. А гуска буде як наочний матеріал. Вона продемонструє класу, що гуси справді здатні доволі голосно й пронизливо кричати.

Ніби на підтвердження Остапових слів гуска заґелґотала на весь коридор.

— Гм, — тільки й видав інспектор і знову припав устами до вуха напарниці.

Та знову зробила запис у нотатнику й задумливо закивала.

— Що ж, — нарешті резюмував Петро Бредович, — ми будемо вас три дні перевіряти. Доведете, що ваша школа чимось особлива, що навчання в ній цікаве й ефективне, — ми так і доповімо нашому головному інспектору. Він, до речі, теж прибуде. Через два дні. Але, майте на увазі, ми з Анжелочкою Джолівною — фахівці вищої марки. Вже як перевіримо, то вас закриють умить. Можете не переживати.

— То що, Петре Бредовичу, — додала Анжела Джолівна, — думаю, на сьогодні досить попрацювали?

— В десяточку, Анжелочко, — проворкотав інспектор. — Сподіваюся, дирекція школи подбає про наше житло й відпочинок на ці дні?

— Я подбаю, — подав голос дядько Тягнирядно, — ходімо, в мене зупинитесь. Буде вам і нічліг, і відпочинок. Гайда, там моя Галя саме вареники затіяла.

Потім обернувся до Остапа:

— Ну, щасти, Остапе. Після обіду я прийду і відведу тебе до кума. Там же й речі твої... Поживеш перший час у нього.

А на вухо Остапові дядько Василь сказав таке:

— Я піду — передай дільничному, що його транспорт у кущах за школою. Наступного разу знатиме, як моє устаткування

1 ... 13 14 15 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський» жанру - 💙 Дитячі книги:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"