Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

541
0
27.06.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Гарні дівчата" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 45
Перейти на сторінку:
шість літ — привітних і непривітних, сонячних і не завжди. Літ, в які я, дедалі більше завантажений обовʼязками, щоразу рідше приїздив до рідного міста і ще кілька разів до Андрія. Останнього разу ми також вирушили на річку. Крига звузила її русло в дзюркотливий струмок. Ми стояли край безлюдної набережної і дивилися в засипану снігом далеч. Моя сестра, молодша від мене, вийшла заміж швидше, ніж одружився я: була невтомною матірʼю трьох дітей, а віднедавна ще й бабцею. Час таки нестримно летить, і мені здається, його не завадило би трохи стримати, як ото хапають за віжки коня.

— Привітай мене, я щойно стала бабцею!

— Вітаю! — мовив я і звернувся до членів вченої ради. — Даруйте, це моя сестра. Вона щойно стала бабцею.

Я обернув мобільний телефон, щоб щаслива дзяма почула оплески.

Подумати лишень! Одне з моїх математичних гобі, в яке я не втаємничую навіть найближчих колег по фаху, полягає у такому розв’язанні ребуса часу, який би дозволив змінити його плин, спрямувавши, так би мовити, в інше русло, як спрямовують річки, а ще краще уповільнити і розпластувати. Я впевнений, що це можливо! Тоді ми станемо його володарями, ліпитимемо його, як кубики, до власного ґусту, і себе в ньому.

Після навчання ми залишилися в тому самому інституті. Андрій закінчив аспірантуру, я був пошукувачем і, попри те, викладав, як у нас із дружиною саме народилася перша малеча, наша доця. Ми виховували її ще в гуртожитку. Ех, скільки всього нам довелося сьорбнути! То вже син з’явився на світ, коли ми переселилися до двокімнатної квартирки у хрущовці, де затрималися на довше, ніж волілося б, лише нещодавно перебравшись до будинку, хоч і не новісінького, зате надійного, сейсмостійкого, спорудженого за чеським проектом для науково-технічної інтелігенції у зеленій частині міста, де по деревах стрибали з гілки на гілку білиці, незрідка застрибуючи на балкон, а то й здираючись потинькованою стіною будинку.

Андрій викладає історію. Студенти називають його Андрієм Остаповичем, в офіційних справах ми звертаємося один до одного на ім’я і по батькові. Я вже звик і не відчуваю в цьому нічого вадного. Часто-густо й у приватній атмосфері, коли він приходить до нас у гості, я, улягаючи звичці, кличу його Андрієм Остаповичем. Ми сидимо, п’ємо і, доки дружина рихтує на кухні страви, згадуємо нашу молодість. Лише те тепле літо після вступу і перед студіями Андрій оминає мовчанням. Я кілька разів пробував заговорити, однак побачивши, як похмурніє мій друг, щоразу облишував затію. Та образ тієї дівчини, при появі якої Андрій пополотнів і ще довго не міг прийти до тями, ніяк не стирався з памʼяті, мов зображення на колись проявленій, але так і не перетвореній на світлини плівці. Мені досі здається, що я чогось не зрозумів; воно наче вислизнуло від мене.

Андрій живе сам, у тій самій кавалерці, яку в час його навчання в аспірантурі купили йому в місті батьки. До інституту йому п’ятнадцять хвилин пішки.

— Коли ти нарешті заведеш сім’ю? — запитую вряди-годи.

— Пощо квапитися, пане ректоре? — відповідає Андрій.

— Життя минає, — кажу.

— Ти філософ, — відказує мій друг. — Напевно, математиків із віком тягне на філософію.

— Не тільки математиків.

— У кожному разі, не істориків.

— Людину поготів, — кажу я. — Це приходить поступово.

— Я цього ще не відчуваю.

— Ти лихий, — відбиваюся.

— А ти набридливий.

Якусь хвилю ми мовчимо.

— Добре вино, — прицмокує Андрій.

— Від тестя, — киваю згідливо. — Власного виробітку.

Коли Андрій лаштується йти, моя дружина пакує для нього торбинку зі стравами і кладе пляшку вина, воно справді добре. В ньому — тепло сонця і сік землі. Знову треба буде допомогти підрізати виноградник — тесть уже давно розміняв восьмий десяток.

Андрій Остапович знаний у нашому інституті винятковою принциповістю, можливо, дещо надмірною, щоправда, лише до дівчат: жодна не отримала в нього на екзамені п’ятірки і рідко якій усміхнулася четвірка. А скількох через його сувору непоступливість відраховано! Гарним дівчатам Андрій Остапович додатково занижував бал, мовби бонус за вроду.

Минулого тижня я отримав письмову скаргу за підписами двадцяти трьох студенток історичного факультету, які звинувачували Андрія Остаповича в дискримінації, і цього разу все закручувалося серйозніше. Лист, в якому фігурували такі гучні словосполучення, як ґендерна рівність й ініціативний комітет, завершувався вимогою відсторонити кандидата історичних наук, доцента Андрія Остаповича Твердокниша від викладання.

— Андрію Остаповичу, — сказав я Андрієві по тому, як він ознайомився зі скаргою. — Ми друзі. Ми завжди були друзями. Благаю тебе: постав бодай одній п’ятірку. На носі перевибори, і якщо я не звільню тебе (а ти знаєш, що я цього не зроблю), мої шанси суттєво погіршаться. А так матимеш щонайменше ще одну каденцію спокій.

Того семестру уперше за двадцять вісім років викладацької діяльності Андрій поставив кільком найпотворнішим дівчатам п’ятірки. «Краса йде зсередини», — зазначено в художній книжці, яку мені оце подарували, натякаючи, що й представникові сухих наук не завадить погортати щось для душі. Цікаво, як прокоментує написане мій друг, великий знавець і поціновувач вроди?

Лола і Лала

Напочатку була Лола.

Напочатку Лола сиділа за столиком. Звичайнісіньким пластиковим столиком — на міських набережних усе пластикове: столики, стільці, квіти у вазках і самі вазки.

Піднявши сонцезахисні окуляри, Лола мляво попивала колу. Млявою була її замріяна усмішка, мляво спадало на плечі волосся. Щось мляве було в усій атмосфері: мляво кружляв мартин, мляво текла ріка, мляво сунув проти течії пароплав, мляво рухалася ресторанна обслуга, надовго зникаючи.

— Бажаєте зробити замовлення?

— Колу, будь ласка.

Колу Максим замовив не тому, що її пила Лола, а просто щоб також щось пити. Коли спека, хочеться пити — на Лолу парубок не звертав особливої уваги, в кожному разі не більше, ніж на хмаринки в небі чи тополі поодаль, і менше, ніж на пароплав із туристами.

Сиділи ще за кількома столиками, за одним сім’я — батько, мати, двійко дітей: старша дівчинка і молодший хлопчик; трохи далі чолов’яга з голими волохатими грудьми і в панамі кольору хакі; в закутку, найусамітненіше, немолода пара — з тих, які зустрічаються, проте не одружуються ні в тридцять, ні в сорок, ні в пʼятдесят. І нарешті вона, Лола.

— Ваша кола.

— Дякую.

Перед тим як загнути кінець соломинки, що стирчала з високої склянки, Максим збовтав напій, в якому плавали кубики льоду. Кола мала темно-коричневий, як належиться колі, колір, нагадуючи лісовий мед. Максим залюбки поспостерігав би, як переливається крізь скло бурштинова рідина, однак

1 ... 13 14 15 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"