Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Цей розділ став для Далінара одним із улюблених. Слухаючи його, він нерідко знаходив розраду. Хтось колись уже знав, хтось колись розумів, як саме він почувається. Однак того дня він не приніс звичного заспокоєння, а лише нагадав про Адолінові аргументи. Жоден із них не містив нічого такого, про що князь і сам би не думав, проте коли їх озвучив той, кому Далінар довіряв, це змішало всі карти. Він упіймав себе на тому, що витріщається на мапи — зменшені копії тих, що висіли в Галереї. Їх відтворив для нього королівський картограф, Ісасік Шулін.

А якщо Далінарові видіння й справді були лише фантазмами? Він-бо просто марив славетними днями в історії Алеткару. Невже візії стали відповіддю його розуму на цю тугу, знайденим підсвідомістю способом дозволити собі бути героєм, підшукати виправдання за ту одержимість, із якою він щоразу йшов до мети?

Тривожна думка. Бо з другого боку, ці накази «об’єднати», що лунали в його голові, видавалися підозріло схожими на лозунги Ієрократії, яка намагалася підкорити світ п’ять століть тому.

Далінар відвернувся від мап і перетнув кімнату, ступаючи по м’якому килиму взутими в черевики ногами. По занадто вишуканому килиму. Більша частина його життя минула у військових таборах: він спав у фургонах, кам’яних казармах і наметах, встановлених упритул до підвітряного боку скельних формацій. Якщо порівнювати з тими часами, його нинішнє житло здавалося ледь не маєтком. Так і кортіло взяти й викинути геть усі ці витребеньки. Але що б це дало?

Князь зупинився біля кафедри й провів пальцями по цупких сторінках, укритих виведеними фіолетовим чорнилом рядками. Він не міг прочитати слів, однак заледве не відчував їх, немовби вони випромінювалися аркушем, як Буресвітло — сферою. А раптом у письменах цієї книги й крилася причина його проблем? Видіння почалися через кілька місяців після того, як він уперше прослухав зачитані з неї уривки.

Він поклав долоню на холодні, поцяцьковані чорнилом сторінки. Їхня батьківщина тріщала по швах, війна зайшла у безвихідь, а його зненацька полонили ті ж ідеали та міфи, що призвели до братової загибелі. У такі часи алеті потрібен був Чорношип, а не старий стомлений солдат, який уявив себе філософом.

«Гори воно все синім полум’ям, — подумав він. — А я був гадав, ніби вже розібрався з цим!» Він з такою силою закрив переплетений у шкіру фоліант, що корінець аж затріщав. Відтак князь повернув його на звичне місце на полиці.

— Батьку? — запитав Ренарін. — Я можу тобі чимось допомогти?

— Хотів би я, щоб це було так, сину, — Далінар легенько стукнув по ребру книжкової палітурки. — Яка іронія! Колись ця праця вважалася одним із шедеврів політичної філософії. Ти це знав? Джасна розповідала мені, що свого часу правителі по всьому світі щоденно її студіювали. А тепер вона сприймається як ледь не богохульна.

Ренарін мовчав.

— Як би там не було, — вів Далінар далі, знову підходячи до мапи на стіні, — а великий князь Аладар відмовився від моєї пропозиції про союзництво — повторилася історія з Ройоном. У тебе є якісь думки щодо того, з ким мені варто поговорити далі?

— Адолін вважає, що ми надто легковажно сприймаємо Садеасову хитрість, покликану знищити нас, — варто приділити їй більше уваги.

У кімнаті запала мовчанка. Такою була Ренарінова манера: точково знищувати розмови, як ворожий лучник — офіцерів на полі бою.

— Твій брат слушно хвилюється, — промовив Далінар. — Але, виступивши проти Садеаса, ми поставимо під загрозу цілісність Алеткару. З цієї ж причини Садеас не ризикне вчиняти проти нас недружні дії. Він теж це зрозуміє.

«Сподіваюся».

Знадвору раптом заспівали сурми, і їхні низькі, розкотисті поклики розляглися луною. Далінар і Ренарін завмерли. На Рівнинах були помічені паршенді. Прозвучала друга серія сигналів. Двадцять третє плато другого квадранта. Далінарові розвідники вважали, що оспорюване плато розташоване досить близько, щоб їхні сили дісталися туди першими.

Великий князь прожогом перетнув кімнату, глухо тупаючи по килиму взутими ногами та на якийсь час викинувши з голови всі інші думки. Він розчахнув двері й метнувся вниз по залитому Буресвітлом коридору.

Двері до штабної кімнати були відчинені навстіж, і Телеб — старший офіцер, котрий саме чергував, — віддав Далінарові честь, коли той постав на порозі. Телеб мав взірцеву військову поставу та світло-зелені очі. Своє довге волосся він заплітав у косу, а на його щоці синіло татуювання, що видавало в ньому Старокровного. Ближче до стіни, за письмовим столом із довгими ніжками, сиділа на високому табуреті його дружина — Каламі. Її розкішне темне волосся тільки з боків обрамляли дві невеличкі кіски, решта ж вільно спадала по обтягнутій фіолетовою сукнею спині, сягаючи сидіння табурета. Вона була знаним істориком і свого часу запросила дозволу на протоколювання зустрічей на кшталт цієї, оскільки планувала написати хроніку алетійсько-паршендійської війни.

— Сер, — відрапортував Телеб, — прірводемон вибрався на плато ось у цьому місці менш як чверть години тому, — він вказав точку на карті воєнних дій, де кожне плато було позначене ґліфом. Далінар підійшов ближче, і довкола нього зібралася група офіцерів.

— Як би ви оцінили відстань туди? — запитав великий князь, потираючи підборіддя.

— Дорога займе близько двох годин, — відповів Телеб, вказуючи на маршрут, який один із його людей проклав на карті. — Сер, я гадаю, що цього разу в нас хороші шанси. Ясновельможному Аладарові доведеться перетнути шість нічийних плато, щоб дістатися до оспорюваного, тоді як від нас це майже по прямій. Ясновельможному Садеасові довелося б нелегко, оскільки він був би змушений обходити кілька широких проваль, які не по зубах його мостонавідникам. Б’юсь об заклад, що він навіть не намагатиметься.

Маршрут від табору Далінара й справді був найменш звивистим. Але князь вагався. Спливли місяці, відколи він востаннє брав участь у вилазці на плато. Його увага була поглинута іншим, а війська потрібні були для захисту шляхів сполучення та патрулювання великих ринків, що виросли за межами військових таборів. А тепер його ще й гнітив тягар наново порушених Адоліном запитань. Гіршого моменту для участі в битві годі було й придумати.

«Ні, — подумав він, — варто спробувати».

Перемога у вилазці на плато істотно підняла би бойовий дух його армії та сприяла б розвінчуванню чуток, що ходили табором.

— Виступаємо! —