Читати книгу - "Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко"

— Це тобі пощастило, — Яровий вирішив, що вимився доволі. — Та засідка...

— Ми завжди напоготові. Вважаєш, що без тебе не перемогли б? — перебила Сильвія з викликом.

— Більшими втратами.

— Твоя правда, — визнала босорканя, вбираючись у шерстяний костюм. — Як ти до них потрапив?

— Можна скористатися твоїм рушником?

— Прошу.

Тканина була м'яка і приємна — таких рушників у цьому селі точно не тчуть.

— Я чекав мало не тиждень, коли Ніку раптом припхався сюди. Від нудьги довелося пограти трохи в найманця.

Сильвія розсміялася.

— Підступний найманець-зрадник!

— Той Ніку багато про тебе знав.

Її сміх обітнуло.

— Нікчемний щур, — вона хруснула пальцями. — Був одним із моїх людей. Я ніколи не довіряла йому — бачив ту пику? — але він знав, де мене можна дістати.

Ярема заплітав бороду у косицю.

— Продався османам, курвин син! Якби я могла вбити його знову, то зробила б це разів зо двадцять!

Сильвія підійшла ззаду. Охопила його талію без натяку на пристрасть: просто обійми, спокійні та тихі. Він провів долонями по її алебастрових руках. Випивши ці ніжності, наче келих вина, Сильвія поцілувала його в шию, відпустила і накинула шапку з білого хутра.

— До криївки недалеко, але сутеніє тут рано.

Поранені лишилися в корчмі — їх мали забрати зворотною дорогою. Віслючки дріботіли малопомітною дорогою вгору. Бійці в білому йшли попереду: четверо довкола перших саней, четверо довкола других. Сильвія з Яремою замикали валку.

— У тебе вправні хлопці.

— Дівчат теж не бракує. Але на цей променад я відібрала найдосвідченіших та найвитриваліших, — Сильвія озирнулася. — Наче нутром чула, що Ніку спливе.

— Як справи у повстанців?

— Значно гірші за ваші.

Босорканя замоталась шарфом по самі очі. Її дихання виривалося парою, осідаючи крижинками на довгих віях і білій шерсті.

— Наші східні кордони лежать під Ордою, — зауважив Ярема.

— А в нас під Імперією лежить майже вся країна, — відрубала Сильвія. — Люди зневірені. Багатьох залякали. Дехто, як Ніку, зрадили.

Вона зітхнула.

— Інколи я хочу волати від розпачу! Здається, ніби всім байдуже до нашої боротьби. Навіть нашим співвітчизникам — що вже казати про інших, — босорканя насупилася. — Та рано плентатися на цвинтар. Ми добряче хитаємо османів тут, на півночі! Після нового року візьмемо Клуж-Напоки — або здохнемо намагаючись.

Її рідне місто, згадав Яровий. Там, де вони познайомилися два довгі роки тому.

— Штурм міста? Неабищиця. Сил вистачить?

— Має вистачити... Треба ретельно підготуватися. Саме тому ми сюди й припхалися — по деякі запаси, — Сильвія заговорило натхненно: — Це може здатися самовбивчою авантюрою, але гаяти час неприпустимо. Я бачу, як воля до супротиву згасає, і не можу цього допустити. Звільнене від загарбників місто стане символом нової надії! Рідний прапор над замком Клуж-Напоки... Уявляєш? Від такого видовища люди піднесуть голови і захочуть боротися проти турецького ярма далі! Це буде натхненням не лише для півночі, а для всього Князівства...

Звечоріло. Дорога привела до печер — замуровані камінням і цеглою, закриті важкими брамами. Ярема чекав осторонь, поки Сильвія віддавала накази, а віслючки з санями і рештою загону заїжджали до найбільшої печери. Брама за ними гучно брязнула.

— У нас окремий нумер, — повідомила босорканя. — За мною!

Печера була невеличка і дуже холодна. На килимах і хутрах, що вкривали підлогу, застигла паморозь. У стіні була видовбана дровниця, повна припасів — якщо не на зиму, то на місяць вистачить. Відсирілі дрова горіли неохоче, але поволі розгорілися і вдарили холоднечу першим жаром.

Сильвія дістала з суми велику темну пляшину, вправно відкоркувала її зубами.

— Зберігала для особливого випадку, — всміхнулася лукаво. — Келихів тут нема, ясний пане, тому пити доведеться з горла.

— Від тебе це звучить... Двозначно.

Босорканя блиснула довгими різцями. Печера нагрівалася, і вони, скинувши верхній одяг, сіли біля вогнища разом. Мовчки насолоджувалися вином — гарним смачним вином.

Спинися, мить! Прекрасна ти!

— Дивися, характернику.

Сильвія підвелася. Встала за вогнищем, труснула головою, пішла в танок — повільний, схожий на ритуал. Граційними рухами неспішно звільнялася від одягу, і Ярема, насолоджуючись видовищем, незграбно роздягався разом із нею. У відблисках вогню Сильвія скидалася на прадавню жрицю, а шрами на її тілі — на магічні візерунки. Які історії могли розповісти ті шрами?

Завмерла. Провела долонями по голому тілу, від шиї до стегон. Наблизилася до Малюка ходою королеви, занесла струнку ногу, і він припав до її ступні поцілунком. Босорканя розсміялася і штовхнула його ніжкою в груди. Характерник з готовністю упав навзнак, дозволив осідлати себе.

Вона стиснула його прутня і поволі скерувала в себе. Заплющила очі. Піднялася вгору. Випустила крізь зуби повітря. Ковзнула вниз. Його спраглі пальці бігали її довершеними вигинами. Вгору. Вниз. Швидше. Швидше.

На пласкому животі ритмічно напружувалися м'язи. Зітхання гучнішали з кожним рухом. Вгору. Вниз. Однією рукою вона схопила Ярему за шию і смикнула обличчя до грудей, іншою схопила пляшку, відкинула голову і перехилила над собою. Темне вино заплюскотіло, полилося по губах, по довгій шиї, розбіглося цівочками по грудях, і поки він жадібно злизував, Сильвія з гарчанням занурила зуби в його шию. Ярема простогнав і притиснув її сідниці, входячи якомога глибше.

Вгору. Вниз. Темп зростав, гострі нігті шматували спину сіроманця, він балансував на грані болю й насолоди, а потім, у пориві пристрасті, що межувала зі Звіром, кусав у відповідь — за груди, за шию, за губи, хапав долонею за потилицю і смикав у такт її стрибкам, вино мішалося з кров'ю, стогони, голосні й нестримні, наповнили печеру до краю, летіли на волю, долали гори і луною котилися по всіх Карпатах.